www.zvyagel.com.ua









free counters Яндекс.Метрика


Не твої яблука

30 Липня 2021 | Оприлюднив: | 26 просмотров
0 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 5 (0 оценок, в среднем: 0,00 из 5)
Для того щоб оцінити запис, ви повинні бути зареєстрованим користувачем сайту.
Loading...

— ЖАРТУЮ, МАМО… ВИБАЧ! ТО ЯКЕСЬ ДУРНЕ ПИТАННЯ… КЕПСЬКИЙ ЖАРТ…
Дивиться на мене очима, повними скам’янілих сліз. Вони не витікають, не випадають, уперто будуючи стіни між нами. Дуже щільні. І всі слова тамують нам дихання, стають зайвими, їх можна викреслювати, ніби непотрібні речі зі списку «що взяти з собою в дорогу». Не беру нічого. Тільки світло її обличчя акуратно загортаю в білі полотна всіх конвертів: малих і більших, малих і ще менших. Марки днів намертво приростають до конвертів. Як до шкіри — солона тепла засмага. Напишу їй з-над моря. Хай пересердиться, перемовчить, перекривиться, перетишиться. Забуде мене і згадає знову. Поки я ще є, ми … і всі наші погляди і слова, дотики і сльози. А правда, що «я тебе забуваю» звучить вразливіше, ніж «я тебе не люблю»?
Шепчу їй, у мене нікого за тебе ріднішого нема і не буде. Рідніша всіх рідніших. Вона дивно усміхається. Ну, каже, а раптом хтось прийде, і ти мене забуватимеш там. Не напишеш листа. Не знайдеш шмат паперу. Не купиш чорнила. Зламається перо. Зламається якийсь механізм у тобі. Іноді достатньо чогось малого. Якоїсь деталі. Аби осиротіти. Аби зробити матір сиротою. Не можу, каже, тебе відпускати. Це важко. Щоразу якась нитка обривається. Теньк! Ніби хтось заново перерізує вже-перерізану давно пуповину. Ти маєш їхати, каже. А я — лишитися. Так завжди. Люди звикають до цього. Це не смертельно.
Море неспокійне. Облизує солодкий піщаний льодяник берега. Море нічого мені не… Усе забере. Кожну хвилю. І мене колись. Це буде красиво, правда? І сумно. Це буде ідеально. Смерть завжди ідеальна. Бездоганна. Море неспокійне. Ми з ним такі…
У Берліні мені буде не до жартів. Клініка Бергмана — острів серед морів. Докторе, чому квітам можна і з одним стеблом, а людям — треба дві ноги?! Дві цілковито здорові ноги! Цілковито рухомі, рухливі, рішучі. Обов’язково аж дві? А з одним стеблом як тобі? Зможеш? Хтось задихається сміхом, зимним, наче шматок заліза в горлі… то тільки поручень, за який тримаюся, аби не впасти. «Се так доля жартує над моїм «писательским» званієм!» Ну, що ж… хай…
Здається, лишила її кам’яну й ображену. А нічого ж такого не сталося. Перебільшую, може. Боюся тої стіни, якою стає мама, коли сердиться беззвучно. То хитка стіна. Не обертайся плечима, чуєш?! Повторюю собі вдруге-втретє-вдесяте. Мовчи. Зараз не варто нічого пояснювати. Пакуй речі, каже. Зранку — поїдеш. Мама не знає. Їй не можна знати. Тому я лише киваю на всі запитання.
Ти що, здуріла? (кивок)
Ти вмерти захотіла? … (щось схоже на кивок, трохи зім’ятий жест, неточний)
Що ти хочеш від мене? (кивок обмежено здриганням пліч)
Я маю на це все дивитися? (кивок дуже ніжний, надто…)
Я маю на все це дивитися і мовчати? (кивок рятівний, півсекундний, нерозбірливий)
Мам, люблю (т-е-б-е)
(я цього не вимовила. Хтось стиснув моє горло, і це лезо з ім’ям «тебе» торкнулося стебла ще вище, аніж до цього).
Вона нічого не каже. Жінка, що народила мене, вміє бути доброю. Письменницею, дружиною. Ми обидві це вміємо. Чи зможу я когось народити колись? Окрім творів.
Після Мінська мама якось змаліла. Не змарніла, хоч стала такою небачено крихітною і крихкою, ніби порцелянова ваза. Не приймає мене у свої обійми. Колись давно я хотіла бути квітом, а не людиною. Корінь не може боліти, коли він лишився там, а ти — тут, п’єш ногами воду чужої землі, вдихаєш чуже повітря, щоб вижити. А вижити майже як вишити. Як ті орнаменти на старих сорочках. Як гаптовані квіти на моїй спідниці. У дитинстві (воно в мене теж було, здається…) я так добре навчилася вишивати хрестиком. Мамо, а хрестики — то малі хрести, так?..
Оля показує кімнату. Високі білі стелі, як п’яти Господа. Добре під ними. Ось тут я живу, каже. У минулому житті вона була фіалкою. А я ким була? Чи в минулих життях мене не було?.. Ми з Олею багато говоримо. Наша мова тонесенька, ніби кора молодої яблуньки. Можу говорити з нею про все, абсолютно про все не говорячи. А яблуко від яблуні, кажуть, падає… Але я чомусь відкотилася в траву, мені зелено і добре, моя тиша — густе небо перед дощем, лоскотлива трава, звуки вивільги, рухи сонця, дріботіння чиїхось пальців на флейті. Мамо, можна мені покотитися далі?.. Тепер я в руках Олі. Гладенька, ніби щойно з’явлена на світ Божий. Так можна хіба? Оля відчиняє дім. Дім відчиняється душею. Дім дозволяє собі плакати. Хай поплаче, хай виплаче… Показую Олі душу. Мам, а ти коли її востаннє бачила?!
Мама виплачує наші борги. Мама не питає про Кльоню. Каміння в маминих очах здригається. Розсипається на землю від кожного вітру. Кожного гучного слова. Я — не твої яблука. Я — не твої я… Я — не… Досить! Нічого не треба пояснювати. Однієї ночі Квітка зів’яне. Мам, не переживай, Квіточка напише вам листа. Хтось напише.
… ...
— А КОГОСЬ З НИХ ТИ ХОЧ ТРОХИ ЛЮБИЛА?! ЛЕСЮ?.. ЛАРИСУ?..

Роксолана ЖАРКОВА, м.Львів

Вы должны войти что бы писать комментарии.

Позначки:, , , ,