Серпневими вулицями Лохвиччини, як і по всьому білому світу, крокував 1936-й. Сонцю все не терпілося зануритися в духмяні, настояні на цілющій лепесі, хвилі річки. Воно тишком-нишком ховалося від людських поглядів за обрій. А селяни й раді цьому, адже за цілісінький день їхні примружені очі виснажилися ловити сонячні зайчики. Люди майже безсилі поверталися зі жнив до своїх домівок — скоріше б уже повечеряти та заморити того лукавого черв’ячка, який під кінець робочого дня все настійливіше марудив голодом…
— Степане, давай ще борщику досиплю?
— Досип, Олено! Таки ж смачнючий ти вариш борщ!
— Кому ще добавки? — весело запитує господиня у двох синів, які теж, на рівні з батьком, заробляють на хліб, радіючи, що приготувала справжній витвір мистецтва, адже її похвалив сам чоловік, який слова зайвого на вітер не кине. Олена знає, якщо він їсть мовчки, — значить «перестаралася».
Сини — Мишко та Юрко — завзято тьопають мамине вариво, тому й не почули її запитання, воно розчинилося у вечірніх сутінках, що непомітною гадюкою заповзли в батьківську хату Степана Петренка, в ароматі налисників, які томилися в печі, перемащені сметаною та маслом, і лоскотали носи зголоднілим після тяжкої роботи в полі чоловікам сімейства, у їхній нетерплячці скоріше скуштувати маминого «другого»!
Зненацька благословенну затишну вечерю порушило скрипіння дверей і на порозі, наче примара, замаячила худа невисока жіноча постать.
— З вечором у твоїй хаті, Степане! — здавалося, голос літньої циганки, мов червиве яблуко, глухо впав на заметену Оленою підлогу.
— Добрий! — буркнув господар. Степан бачив цю жінку на обійсті свого хорошого друга Іллі, який розповідав, що на днях у їхнє село Юсківці припленталася циганка і попросилася до нього поквартирувати — хтось із людей її направив до нього, бо, бачте, має на подвір’ї дві хати — нову і батьківську — так що може потіснитися. Циганка з якихось невідомих причин опинилася в селі, ще й на роботу влаштувалася в колгоспі — допомагатиме заготовляти овочі на зиму. Тож виходить, що ніби порядна. Але все одно, чи то закладене з дитинства підозріле ставлення до представників цього племені, які покрали курей і пару гусок у Степанових дідуся й бабусі, чи ще щось не пояснюване насторожувало чоловіка, але через хвильку інша думка промайнула в голові: «А може, її Ілля чогось прислав?».
— Чого прийшла?
— Діждешся ще й доньку. Розрадою твоєю буде на старість.
— Ха-ха-ха! — Степан роздався гучним реготом. — Це тебе Ілля прислав повеселити мене? Ха-ха-ха! Ти знаєш, скільки мені років? 48! Яка донька?
— Шурочка! — спокійно і так само глухо взялася пророкувати циганка. А от жінчиним борщем не довго тобі доведеться смакувати — помре при пологах.
— Що ти мелеш, стара відьмо?! Міру знай своїй виставі!
У хатині підвелася тиша. Михайло з Юрком завмерли з ложками в руках, Олена стояла біля печі зблідла від страшних слів незваної гості. А Степана вмила червона лють, він обурливо сопів, стискаючи кулаки. Образа обхопила пазурами його серце: «Ну Ілля вже геть з глузду з’їхав! Я йому ось дам! Хіба такими речами жартують?!»
— Пекло скоро впаде на людські голови. Війна не за горами. І тебе покличе на поле бою з синами. Море крові, клуби диму, замість хат — пустки і згарища. Довго вона гулятиме нашими землями, тьму людей пережує і тобі обличчя перекосить.
— Геть звідси, змія проклята! — Степан зірвався зі стільця і кинувся, наче в гарячці, до дверей, щоб викинути циганку за ворота. Але та, ніби розчинилася в обіймах вечора, ні в дворі, ні на вулиці не видно й сліду цієї зловісниці.
— Степане, чого хоче від нас та лиходійка?! — перелякано запитує Олена.
— Це все — кепський жарт Іллі. Ось я йому задам перцю! Не бери дурного в голову. Подавай хлопцям налисники…
Степан вийшов з хати. І міг би не зайти в неї більше ніколи. Вирушивши з двору, чоловік блукав у думках. Спочатку збирався прочехвостити друга, але інша нажахана думка прогнала це бажання: а раптом Ілля не направляв цю ворожбитку до нього і її слова — не полова? Нехай краще все це забудеться, як позавчорашній сон. А ще ліпше — вкинути голову в крижану воду.
У яких двох соснах водили Степана хвилювання і страх, та отямився він аж на світанні, стоячи по шию у річці. Пісня сільського будимира вихватила його із цупкого русалчиного латаття, що міцно обвивало тіло чоловіка.
…За вікнами сніжила пороша, а в хаті, як завжди, смачно пахло. Олена приготувала молочну затірку — такий собі гостинець синам і чоловікові на Миколая, які обожнювали цю страву, хоча її марудило від запаху молока. А ще Олена дізналася, що вона вже не сама — під її серцем зріє нове життя. Не знала, як сказати Степанові. Та навіть не стільки вагітність, скільки слова старої циганки, зринувши з пам’яті, знову роз’ятрили серце. Олена знала, що звістка оживить спогади і в душі чоловіка, він знову стане неспокійний і накручений.
Час до пологів здавався бездонним. Степан став ще мовчакуватішим, ніж зазвичай. Хлопці намагалися розрадити матір, коли вона починала просити турбуватися про їхню майбутню сестричку (циганка ж дівчинку наворожила), якщо з нею щось станеться.
…Найдосвідченіша баба-повитуха, яку Степан випрохав із далекого села приймати пологи, з’явилася в господі Петренків ще до сходу сонця з хлібиною, свяченою водою і зіллям. Олена почувалася дуже слабкою, дитя ось-ось мало прийти в цей світ, але щось стояло на заваді. Повитуха обкурювала кімнату породіллі. Вона дотримувалася усіх знахарських канонів: чисто вимившись, одягнувши випране вбрання, знахарка без кінця вмивалася свяченою водою і читала молитви. Олену також обмивала набраною до схід сонця водою із криниці, і безупинно шепотіла молитву: «Вода-водиця, Вода-цариця, ти очищаєш луги, береги, каміння, креміння, річки, піски. Очисти рабу Божу Олену від злих людей, проклятих очей».
Збризкувала свяченою водою і обкурювала лавровим листям і породіллю, і всю кімнату, де та лежала, а потім відкрила двері, вікна, розв’язала всі вузли, відчинила всі замки — починаючи від скрині з одягом та рушниками і закінчуючи дверима хлівів у дворі. Зняла з Олени й золоті сережки з червоними камінчиками, які їй від бабусі дісталися, каблучку, подаровану Степаном у день вінчання… Від цих магічних дій Олена мала б швидко «розрішитися».
Але незримі духи знахарки чомусь не допомагали породіллі: чи за віщось образилися на повитуху і залишалися глухими до її прохань, чи не вільні були перешкоджати Долі чинить те, що суджено для Олени, про що колись попереджала циганка…
Знахарка вже взялася масажувати жінку, наказала Степанові перенести дружину на гарячу піч, яка вигріватиме її, і від цього дитина швидше і легше з’явиться на світ…
Душа раби Божої Олександри, спускаючись із небесного лона в Оленине, в тільце маленької крихти, розминулася з маминою, душа якої полинула в кращі світи. Дівчинка плакала, а мамин погляд, у котрому застигла ласка, наче дивився крізь життя донечки і промовляв: «Усе в тебе буде добре…».
…Прийшов час 1941-го. Степана Петренка забирають на фронт разом із синами. 3-річна Сашка, нічого не второпаючи, вовтузячись у величезній дерев’яній різьбленій люльці, перебирається до рідної тітки, доки батько з братами не повернуться з війни.
...Ступаючи на подвір’я сестри, Степан побачив 7-літню дівчинку із довгим пшеничним волоссям, що прикривало її обличчя. Вона сиділа наприсідки і годувала каченят кропивою і ще якимось зіллям, що наскубла на обніжку городу. Чоловік узяв малу на руки, а дівча уважно роздивлялося його обличчя, яке було перекошене від глибокого шраму через обидві щоки. Та Шурочка зрозуміла це по-своєму: напевно, дядько добряче чогось перелякався і від страху його лице аж витяглося.
Братів Олександри війна не віддала. І вона стала єдиною татовою втіхою і розрадою. Степан часто згадував циганську віщунку, її зловіще передбачення, з якого він сміявся, думаючи, що то приятель Ілля намовив квартирантку ромського походження розіграти його. Вона розділила життя всієї родини на до і після.
Часто Степан із Шурочкою навідувалися до Олениної останньої домівки. Доки мала розкладала букетик польових квітів на землиці, що укривала маму, чоловік вів німу бесіду із дружиною.
«Невже ти, Оленко, мала померти, щоб я на старості літ не залишився одиноким побитим вовком? Якби не Шурочка, напевно, й не радів би закінченню війни, бо хоч так, хоч сяк — дні були б схожі на пекло. Тебе нема, наших соколів-синів теж, і тільки це дівча вносить у чорну порожнечу шматочок сонця. Спасибі тобі, рідна… Ось уже скоро в школу будемо збиратися…». Раптом теплий подих вітру огорнув плечі Степана і він почув ледь вловиму фразу так, ніби жіночим голосом йому на вухо довірялася найбільша у світі таємниця: «Ти маєш жити заради донечки… Будьте щасливі… А я нагляну за синами…».
Степан відчув умиротворення. На обличчі чоловіка заграла легенька усмішка, така, як маревна веселка в небі, ледь вловима, але Олександра відразу запримітила зміни:
— Тату, у тебе лице вирівнюється!
— Мама тобі подякувала за квіти. Ходімо вже, — лагідно відповів Степан.
— А чому я не чула?! — дивується Шурочка.
— Бо ще мала, — сміється батько. — Зараз прийдемо додому, візьмемо тканину, що тобі тітка Мотря подарувала, і вирушимо до твоєї хрещеної, хай сукенку тобі пошиє, щоб у перший клас ішла в обновці.
— Ой як добре, як добре, татусю! Я хочу таку, як у Тетянки, що через хату від нас живе. Таку пишну, у складочках, і щоб рукавцята стирчали, як мов туди величезне яблуко хтось запхнув!..
— То все хрещеній розказуй, не мені, — усміхається Степан…
Сивий від дощу серпневий вечір привів горобину ніч. А вона вже так вередувала! Дощу їй здалося замало, тож почала жбурлятися градом на всі боки, діставалося навіть зіницям хати — шибкам! Шурочка тремтіла від ще не баченого жаху стихії, накрившись із головою ковдрою, раз по раз бликала у вікна — що ж то там твориться несусвітнє?..
Батько запалив каганець-бликунець, прийшов до Олександри, щоб заспокоїти.
— Тату, а що то ніч виробляє? Чому вона така зла? Хто її розсердив?
— Горобці, доню. Так мені ще моя бабуся пояснювала. Старі люди переказують, що горобець вчинив великий гріх — він виказав нечистій силі місце, де знаходився Христос, тому й кажуть, що в горобину ніч чорт міряє горобців: частину з них відпускає на волю, а решту — страчує. Бабуся помічала, що нібито після такої ночі горобців справді менше літає на подвір’ї… А от ластівки — Божі пташки, адже, навпаки, відводили ворогів від місця, де перебував Спаситель.
— Так що не бійся, Шурочко, святий Ілля розбереться з нечистю всякою. Ти ж знаєш, що сьогоднішня ніч напередодні свята Пророка Іллі, тож він зараз об’їжджає небесні володіння на золотій колісниці і періщить блискавичними батогами демонів, розганяючи морок.
— О! Уже затихла ніч! Ілля переміг! — раділа дівчинка. А Степан подумки молився і прошепотів: «Тільки б усе було добре…».
Днина видалася погожою. Сонце всміхалося щирою, теплою посмішкою. Степан порався коло господи, а Шурочка чепурила двір після розгулу нечисті вночі. Дерева на подвір’ї стояли майже голі — негода позривала листя, роблячи з нього вбрання для вихору, який хижо тішився, закручуючи його у своїх зміїних пальцях…
Скрипнула хвірточка. По мокрому килимові із листків шовковиці, які дівчина ще не встигла замести, поволі крокувала незнайома бабця. Якась дивна, пильно вглядалася у все навколо, щось незрозуміле буркотіла.
— Ти — Шурочка?
— Так… А що?
— Поклич Степана…
Олександра із тривогою в душі пішла кликати батька.
— Тату, там якась темна баба тебе кличе…
— А що? Правду я тобі казала, Степане? Не смакуєш дружининим борщем? Отримав ляпаса від пекельної війни? А чим же твоє серце тепер тішиться? Казала, Шурочці радітимеш? Буде твоєю втіхою?..
— Казала… — тяжко вимовив чоловік, і гарячі сльози потекли по його перекошених щоках. — Пробач, що не повірив тоді…
— Я ж не налякати хотіла, а попередити. Таким не жартують… Така вже в мене Доля — розкривати людям очі, навіть коли не просять, навіть коли боляче.
Степан зібрав чималий гостинець старій циганці: сала, м’яса, яєць, молока, картоплі…
Не втомлювався просить пробачення і захистить від усього лихого Шурочку…

Газета «Звягель» як інформаційний партнер (і разом із Музеєм родини Косачів — співорганізатор) першого літературного конкурсу за мотивами родинних традицій сім’ї Косачів «Кепський жарт» продовжує ознайомлювати читачів із творами-переможцями.