У царстві, неподалік болота-мокви, жили собі цар і цариця. І мали вони трьох синів. Гарних, міцних-коренастих — як ото три дубки. І надійшов час їм одружуватися.
Покликав батько-цар своїх синів і каже:
— Орли мої, переростки! Лобуряки непутящі! Настав час вам дружин шукати!
Захвилювалися сини. Заходилися ремствувати:
— Тату!
— Батя!
— Ти чого, предку?
— Пора, пора! Ото, сини мої, беріть луки, стріли і гайда пускати їх у чужі землі.
Повиходили сини надвір, натягнули луки, пустили стріли. Звилися вони в небо і полетіли в далекі краї.
Старшому і середульшому братам пощастило. Першого стріла впала у дворі царівни, другого — на обійсті князівни. А ось найменшого, Івана-царевича, стріла впала недалеко, просто за теремом у болото-мокву.
Пішов Іван-царевич шукати свою стрілу. Прийшов він на болото і бачить на купині сидить жаба і тримає в лапах його стрілу.
— Ану віддай стрілу, потвора зелена!
— Сам дурень! Не віддам! Стріла потрапила до мене. Отже, тепер ти повинен мене за дружину взяти.
— Що ти верзеш? Жабу — за дружину? Ти мені — не рівня!
— Чому не рівня? Я — також царівна. Он і корона в мене на голові.
— Ніколи цьому не бути!
— Ха! Ще й як бути!
І заплакав Іван-царевич гірко. І пішов батьку-царю повідати про напасть, що звалилася на нього.
Батько-цар уважно вислухав найменшого сина-невдаху, поспівчував йому та й каже:
— Що ж, сину, женися на жабі. Видно, така твоя доля.
— Не буду, батьку! — став дибки син. — Вона мені — не рівня!
— Чому ж? Жаба твоя каже, що вона — з царського роду. Отже, царівна.
— Ех-хе-еее…
І одружився Іван-царевич із жабою зі знатного болотного роду…
Старші брати, котрі побралися з панянками — царівною та княжною, посміюються з меншого.
Аж тут раптом батько-цар наказує синам з’явитися до нього. Грізно мовить:
— Щоб назавтра, на ранок, ваші дружини по рушнику мені вишили!
Прийшов Іван-царевич до себе в покої, ридма ридає.
Царівна-жаба виповзла йому назустріч. Питає, що трапилося. А той про рушник, гірко сльози ковтаючи, розказує.
А незграбна дружина йому так ласкаво й каже:
— Ну чого ти, Іванцю, нюні пускаєш? Лягай спатоньки. Усе буде гаразд.
Іван-царевич заснув.
А царівна-жаба зняла із себе кожушок і перетворилася на струнку вродливу дівчину.
Вийшла вона надвір, махнула рукою, свиснула.
Аж тут із лісу карета примчала. Зі здоровенною жабою. Тобто, матір’ю-царицею.
Царівна-жаба, тобто, її дочка, одразу ж до неї:
— Ну, що, маман, привезли?
— Аякже! У відьми видурила.
— Супер!..
— Ну, доцю, мені пора.
— Дорога тобі ряскою!
…Прокинувся Іван-царевич, дивиться — аж рушник вишитий на ослінчику лежить. Та такий уже гарний-прегарний, що й одразу поніс його до батька.
Батько-цар як побачив той рушник, то в шафу його й заникав, а рушники двох невісток зі знатних родів на кухню повіддавав.
Наступного разу батько-цар загадав синам, щоб їхні дружини по торту приготували. Мовляв, до якихось царських урочистостей.
І знову давиться сльозами Іван-царевич.
І царівна-жаба так само його заспокоює:
— Не рюмсай, Іване. Усе буде в ажурі. Лягай спати.
Коли той заснув, царівна-жаба знову скинула з себе кожушок і гайда надвір. У той же спосіб махнула рукою, свиснула.
І карета — тут як тут.
Мати-жаба дочці торт передає. Хвалиться:
— «Празький»! А це — «Київський»! І його царю підсунеш. Хай знає нашу доброту.
— Клас! Скоро, маман, заживемо ми як справжні королі!

Пізно ввечері батько-цар укотре зібрав своїх синів. Наказав їм, щоб вони завтра всі троє з дружинами своїми прибули до нього на бенкет.
Що робити? Рюмсає-плаче Іван-царевич.
Царівну-жабу це вже дратувати почало.
— Не реви! — гаркнула до чоловіка. — Анумо в ліжко… Ось так! І слухай сюди. Уранці сам підеш на бенкет. А коли почуєш, як грім гримне, то це я їду. І не жабою вже, а царівною!
Прийшов Іван-царевич на бенкет.
А старші брати з нього кепкують:
— А де жона твоя? Мабуть, у кареті їде?
— Та ні, — глумиться другий. — Він її в кишені приніс, ги-ги!
Коли раптом серед ясного неба як блисне, як загримить!
Усі перелякалися. Під столи з вишуканими їствами ховаються.
А Іван-царевич і каже:
— Не бійтеся. То моя дружина їде.
І справді, до палацу під’їхала розкішна карета, запряжена, з ледь гордливо зігнутими шиями, трійкою струнких білих коней.
З карети, у супроводі лакея, вийшла гарна-прегарна, у пишному вбранні, панянка.
Цар від захвату аж скочив із крісла:
— Ох і лєпа дівиця! Краси небаченої!
А брати Івана-царевича надивитися не можуть на вродливу гостю.
Тут зашепотілися:
— Хто це?
— Хто вона?
— Та жона моя! — зачудовано відказав Іван-царевич, сам ще не вірячи в чудо.
А гості і далі перешіптуються:
— То вона стрілу Івана-царевича спіймала.
Царівна-жаба почула те і, розводячи руки, хвалиться?
— А в мого Іванця оттакенна стріла!..
Усі затихли.
А невістки ж цареві із заздрості аж пальці почали кусати.
А цар усе не намилується дружиною свого найменшого сина.
— Ти чого більмаки свої лупиш?! — штурхнула цариця в бік царя. — А чи я не лєпа?
— Ти?
— Ну?
— Ти — найліпша, судариня!
— Ото ж то!
А Царівна-жаба, перевтілена в красуню, усе частується їствами, до рукава дещо ховає.
А потім вона в танок пішла.
Цар не витримав, вибіг із-за стола і підтанцьовувати невістці став.
А царівна-жаба, натанцювавшись, раптом заявила:
— Додому хочу!
Приїхали додому.
І Іван-царевич заявив дружині:
— Іди до мого ложа, світ моїх очей!
— Та зараз. Лише перевдягнуся.
І прискакала до ліжка жаба.
Іван-царевич аж очиська вилупив, зі страху руками замахав:
— Ти куди це, потворо?
— До ліжка твого! Ква! Ква!
— А де дружина моя?
— Та ж я — дружина твоя. Царівна-жаба.
— Так, жаба. Іди й зніми свою зелень болотну, і до мене повертайся лєпою царівною!
— А шубку мені купиш?
— Так, у тебе ж є шубка.
— Я хочу норкову!
— Чого захотіла!
— Жлоб!
— Гаразд-гаразд. Буде тобі шубка норкова.
— А тачку купиш?
— Тачка є. В економа нашого візьмеш. Класна тачка! Легка на ходу! На надувних шинах! На трьох колесах!
— Це та тачка, якою на город гній возять?
— Ну.
— Фе!
— А яку ти хочеш?
— «Мазератті». Або «Феррарі». Чи «Астон мартін». Чи хоч уже нещасне «Бентлі».
— Щось я і слів таких чудернацьких не чув. Та добре. Вибереш, яку хочеш.
— Ур-ра-ааа!..

І потекло срібло-злато із царських скринь до скрині царівни-жаби.
І розсердився цар-батюшка. Мовив синові Івану-царевичу:
— Усе, синок! Забирай свою жабу і йди з нею світ за очі!
Царевич нахарапудився:
— Ти чого, батя?
— Твоя жона скоро мене по світу з торбою пустить! Досить із мене!
— Злий ти, батя. Але я піду. Але я й прийду. З війною прийду!
— А ти і справді дурень. Варта! Викиньте надвір цього непослуха!
Сказано — зроблено.

Царівна-жаба прочула про цареву опалу, схопила важкеньку скриню зі сріблом-златом і гайнула на болото-мокву. На «нещасному» «Бентлі».
А Іван-царевич плаче-ридає.
Цар і каже синові:
— Стрельни ще раз стрілою, лобуре. Може, цього разу пощастить.
І стрельнув Іван-царевич.
І знову стріла полетіла на болото-мокву.
Тішиться царівна-жаба:
— А я знала, що ти притарабанишся, хі-хі! Та не хникай. Цар опалу на ласку змінить. Повір мені.
— Нам повір! — доквакнула мати-жаба.
А що далі було — нам поки невідомо. А що буде — мабуть, побачимо-почуємо…