КАЗКА ДЛЯ ДОРОСЛИХ, ХУДИХ І НЕ ДУЖЕ
У двері подзвонили. Гера вже чекала в коридорі на стільці, по-шкільному поклавши руки на худі колінця. Вона хутко встала й відчинила. Там стояло двоє поліцейських.
— Добрий день. Лейтенант Неіжсало. Викликали? — на Геру дивилися очі квадратного поліцейського. Дівчина загальмовано вивчала гостя. Тоді перевела погляд на сухорлявого, що мовчки стояв позаду, а потім, щось пригадавши, мов зачарована, раптом запитала:
— А ваше…ваше пппрізвище йяк?
Хлопець посміхнувся очима й по-армійськи відчеканив:
— Сержант Пиріжок!
Дівчина кисло посміхнулася, підняла очі на стелю...
— Я так і думала...
У кімнаті знову пролунав гуркіт. Наступне, що Гера пам’ятала, були два пиріжки. Перший був пухкий та здоровий, а другий — довгий та тонкий. Вони схилилися над дівчиною, один пшикав на неї водою з рота, а інший намагався підсунути під носа маленьку баночку. Вона перелякано дивилася на їх маніпуляції, не розуміючи: сон це знову чи реальність. Поступово два пиріжки змінили свої контури й перетворилися на чоловіків у поліцейській формі.
— З вами все в порядку? — запитав сухоребрий.
Дівчина потроху підвелася:
— Він тут?
— Хто? — здивувався чоловік.
— Він проник у мою квартиру...
Чоловіки роззирнулися по квартирі, ніде нікого не було.
— От що, громадянко, — забасив квадратний поліцейський, — не морочте нам голову, що це за вистава?
— Може, вам швидку викликати? — запитав Пиріжок.
— Не треба, — ледве чутно прошепотіла Гера, — заберіть там, на кухні, на сковорідці.
Черевань пішов на кухню й вийшов, задоволено ремигаючи великим чебуреком.
Наступного дня Гера вийшла на роботу раніше, ніж завжди, і взяла з собою аж ціле яблуко на обід. Увечері її чекала дорога додому повз чебуречну, змінювати маршрут принципово не хотіла, тож мусила мати сили перед уже очікуваною спокусою.
Дівчина занурилася в роботу з головою аж до вечора. У секонд-хенді, де вона працювала, сьогодні був аншлаг, тож особливо перейматися не доводилося. Час від часу повз магазин прокочувалися возики зі знайомим запахом і хтось зазивав покупців:
— Чееебуреки, пончики, пиииріжки!
Десь у підсвідомості Гера розуміла, що Чебурюк поблизу і спостерігає за нею.
— Хочеш чебурека? — дівчина з острахом обернулася на голос. Це тлуста жінка з повним лантухом накупленого в них товару зверталася до ще більшого синочка.
— Канєшна! — відповів той. І вони поспішили до виходу. Трохи згодом жінка знову повернулася й продовжила порпатися в розвішених сукнях, а опецькуватий хлопчик став між дверей із величезним чебуреком у руках і, смачно жуючи, витріщався на маму, на шмотки, на людей, які намагалися вихопити один поперед одного такі безцінні дешеві товари з Європи, й на Геру, що височіла над цим морем марноти, немов схимник відреченості й остання цитадель, обложена кочівниками.
Але робочий день закінчувався і треба було вертатися додому. Підкріплена цілим яблуком, вона сміливо йшла назустріч життєвим викликам.
Ось попереду замайоріла знайома вивіска й донісся аромат м’яса, тіста й олії. Немов Дон Кіхот на вітряки, Гера зацокала назустріч невидимому монстру.
У голові лунала бойова пісня: «...в лучах Божьєй слави народ ідьот, і свєт от Ієгови зємлє прінєсьот...» Вона приготувалася до смертельної сутички із самим дияволом.
— Ну за що ти мене так ненавидиш? — почулося звідкілясь. Дівчина озирнулась, але довкола нікого не помітила.
— Це я, Чебурюк. Я ж урятувати тебе хочу, подивись на себе, ти ж реальне здохля!
— Замовкни, — прошипіла Гера крізь зуби.
— Ти з Чебурюком радості спізнай, відкриється тобі небесний рай! — промовив голос.
— Геть із моєї голови! — розлютилась Гера, але нічого не могла вдіяти. Тепер він розмовляв із нею відкрито. Такого повороту вона не чекала.
— Ти на запах прийди до мене, чебурека візьми від мене… — проспівало в голові.
— Ніколи в житті! — промовила вголос.
— Привіт! — почула знову.
— Це знову ти?
— Ти мене пам’ятаєш? — перед Герою стояв стрункий хлопець у формі.
— Не відповідай, іди до чебуречної, — знову пролунало в голові.
Гера ледве стрималася, щоб не порушити одну з Єговиних заповідей.
— Ви хто? — вона запитально подивилася на хлопця.
— Я — Пиріжок, — усміхнувся той.
— Не відповідай, — пролунало в голові, — він — самозванець!
— Та пішов ти! — вихопилося в Гери.
— Що? — оторопів сержант.
— Та то я не вам, — знітилася Гера.
Пиріжок озирнувся.
— Не важливо. Ви, здається, хотіли мене кудись запросити? — посміливішала дівчина. Вона схопилася за хлопця, мов за рятівну соломинку: тільки не самій, тільки не самій, інакше збожеволію! Пиріжок зрадів такому повороту, і вони пішли в кав’ярню. Пиріжка, як виявилося, звали Зева. Ну, насправді, батьки, свого часу схиблені на грецькій міфології, назвали його Зевс, але прижилося Зева. Тож і звали його Зева Пиріжок. Вони сиділи в кав’ярні, Зєва пив капучино, а Гера — фруктовий сік. Дівчина навіть уперше за кілька років скуштувала фруктовий десерт і відчула неймовірний приплив енергії. Чебурюк іще якийсь час чинив героїчний опір у голові Гери, а тоді непомітно зник. А дівчина і Пиріжок ще довго блукали нічним містом і цілувалися під надкушеним млинцем, який знову викотився на небесну сковорідку.
Наступний день був вихідним, тож Гера виспалася досхочу. І нічого їй не снилося, бо Чебурюк зі своїм грузьким тілом задовбався плентатися у хвості закоханих через усе місто.
Поснідавши салатиком (!), Гера була готова до нового дня. Це була неділя, а в неділю її чекало зібрання свідків, а тоді — побачення. Вона йшла на зібрання, але вперше в житті не думала про це, а думала про Нього, Пиріжка і не того, що з чебуречної. Тим часом Гера підійшла до зали зібрань, сіла на своє звичне місце й почала роздивлятися довкола. Щось було не так. У голові крутився дивний, ледве вловимий спогад-«де-жа-вю». Тим часом солодкаво-правильні обличчя проходили до зали, приторно вітаючись і питаючи одне й те ж «як ваші справи» й відповідаючи «дякувати Єгові, добре». Вона помітила, що всі вони були... однакові. Однаково бліді обличчя жінок в оздобі зачісок і скромних прикрас й однаково пісні обличчя чоловіків, прив’язані до близнюків-костюмів однаковими краватками. За якусь мить Гера побачила, що то й не зовсім люди, а... чебуреки. Тільки не такі, як уві сні, підсмажені, а зовсім сирі. Усі вони були притрушені борошном і готові до обробки. І ведуча Шаурма теж була сира й червоно-смугаста. Гера піднялася зі свого місця, їй здалося, що вся зала дивиться на неї.
— Господи, та ви ж усі — напівфабрикати! — вигукнула вона і швидко пішла до виходу. У проходах стояли пончики і намагалися її спинити, зі сцени сирий чебурек плямкав осудливу промову. А вона бігла по сходах до виходу, в голові пульсувала одна-єдина фраза: «Тільки не це, тільки не це».
А попереду її чекав Пиріжок Зевс. І вони знову гуляли, і вдихали на повні груди літо, і їли пончики з чебуреками, завжди пам’ятаючи про хитрого й ненаситного Чебурюка, на якого може перетворитися кожен із нас.

Газета «Звягель» як інформаційний партнер (і разом із Музеєм родини Косачів — співорганізатор) першого літературного конкурсу за мотивами родинних традицій сім’ї Косачів «Кепський жарт» продовжує ознайомлювати читачів із творами-переможцями.