Їх було двоє. Якого віку — важко визначити. Обоє позаростали, бородаті. У ношеному-переношеному одязі.
Один із них сидів біля сходів магазину, другий тулився неподалік біля стіни.
Тому, хто «орендував» місце біля сходів, люди кидали в шапку більше монет і купюр.
Другому перепадав дріб’язок. Частіше зовсім нічого не кидали.
Ось останній і насмілився попросити свого «колегу»:
— Саньок. Може… того…
— Чого «того», Петрухо?
— Ну… це…
— Не тягни гуму, ідіот!
— Ну це, місцями поміняємося, га?
— Ти що, Петрухо, у писок захотів? — визвірився Саньок.
Петруха понуро відказав:
— Та ні, Саньок. Я ось і на хліб не зароблю. Обходять мене, жлоби. А в тебе он ціла шапка грошви.
— На моє добро рота не роззявляй! — огризнувся Саньку. ― А те, що тобі не кидають, то вже твій клопіт.
Петруха мало не слізно заблагав:
— Ну, поступися, Саньку, га.
— Їй-бо зараз уріжу в пику!
— Гаразд, гаразд. Мовчу.
Однак через кілька хвилин Петруха знову завів тієї ж:
— Саньку…
— Га?
— Ну, хоч на годину-дві, га?
Саньок зліпив злюще обличчя і в бік Петрухи тицьнув дулю.
І Петруха припинив прохати щодо обміну місцями.

Наступного ранку Саньок із подивом виявив, що його місце (біля сходинок) уже зайняте.
На ньому сидів… Петруха. І він уже встиг трохи «заробити» грошей.
— Ах ти агресор! — рявкнув Саньок і зацідив Петрусі в щелепу.
Бідолаха злетів зі сходинок. Потім підвівся і мовчки посунув до стіни.
Саньок вдоволено вищирив гнилі зуби:
— Знай своє місце!
І цього дня Петрусі не пощастило. У його шапку накидали щось до десяти гривень.
Саньок злорадствував. Петруху гнітив розпач. Він уже пробував міняти «точки». Але й там йому не щастило. І він знову повертався на старе місце.

Після кожного «робочого дня» Саньок віддавався бурхливим оргіям. Десь для утіхи знаходив собі на вечір «мармазель», як він називав тимчасових, подібних собі, коханок.
Петруха про це знав. Мешкали в сусідніх підвалах.
Ось одного вечора Петруха завітав на гостину до Санька.
На диво, той був сам.
— Без шмар сьогодні?
Саньок вибухнув гнівом:
— А тобі яке собаче діло? Чого приперся?
— Так… Посидіти. Хандра якась напала.
— Ге-ге-ге! — вдоволено зареготав Саньок. — Заповзай! Я сьогодні добрий! А шмара… Була одна. Смердить дуже, падло. Викинув на хрін. Заходь, заходь. Наллю вже трохи. Сідай.
— От спасибі!
— Хе! «Спасибі»! Аристократ!
Петруха сів на край дерев’яного ящика.
Саньок налив йому в пластиковий стаканчик біленької.
«Не пошкодував, скотиняка!» — майнула думка в Петрухи. І зловороже замітив. — Літруху взяв. Ще пляшка повна. Ось і добре…».
Саньок знову налив. Бадьорився, гиготів. А затим, примруживши око, поцікавився в Петрухи:
— А ти баб іще топчеш, ги-ги?
— Та… — тільки і знайшовся на слово Петруха.
— Воно й видно, — кепкував Саньок. — Бабла — нуль. У конурі жратви нема. Еге ж?
— Нема.
— Та отож. Шукай іншу точку. І хліб буде. І шльондри, ги-ги.
Саньок швидко п’янів. А Петруху не брало. Та й привід був…

Санька мертвого вранці знайшла одна із його «візитерок».
Судмедекспертиза встановила: Санька було отруєно.
Петруху цього ж дня поліцейські «зняли» зі сходинок вищезгаданого магазину.
Де він дістав отруту — не зізнався.
На запитання слідчих зациклився на одному:
— Місце там було хороше.