Запалення

(Закінчення. Початок у №36 від 10.09.2021 р., №37 від 10.09.2021 р.)

Ще вчора ти бачив їх по телевізору. Вони гуляли Інтернетом, на відео, у прямих трансляціях, у репортажах, а позавчора сиділи в чатах та описах і реалізували свої гормональні зміни у сварках з випадковими коментаторами. Учора тобі вважалося, що ті молодики провадять свою нищівну діяльність винятково в мегаполісах. А сьогодні ці хлопці з’явились у твоєму місті: ти бачив їх у маршрутці, на вулиці, у магазині… Ти не можеш пояснити, чим вони відрізняються від буденної молоді, нарваних юнаків у дворах, любителів підсісти на пляшку, звичайнісіньких вуличних тусовщиків чи завсідників міських клубів. Може, справа в одязі, може, в рухах, жестикуляції, може, у капюшоні, одягненому під особливим кутом. А може, у холодному вогнику в очах? Та щойно ти їх помічаєш, то одразу розумієш, що ці дітваки, безумовно, мають дещо спільне з тими хлопчаками з ютубу. Ти не знаєш, що саме, як і не можеш, напевно, стверджувати, що ці хлопці взагалі з твого міста, та стосовно мети перебування на цих вулицях сумнів відпадає одразу: вони тут, аби скривдити, зламати, знищити все, до чого дотягнуться їхні непутящі, нестабільні, примхливі, раптові, проте добре вишколені і чітко скоординовані руки.
Ти думаєш, що їм тут не місце, бо й без їхніх підривних амбіцій проблем у містян вистачає. Люди не затримуються ніде надовго, швидко покидають встояне місце, остерігаються відчиняти руками двері магазинів, з кільканадцятої спроби підчепивши ручку ліктем, заледве туди потрапляють, на тебе дивляться з підозрою, підозрюють одне одного, а тому в безпорадній швидкості хапають свої клунки і показово стримано пориваються геть. Звідусіль чути сварки, відголоски суперечок, скандалів, відчутні поштовхи конфліктів, скрізь, у яку б вулицю ти не завернув, у який транспорт не сів би, у який магазин не зайшов, буяє хвороба підозри, інфекція очікування чогось напруженого, жаского, лихого.
Ти й сам уже достатньо інфікований, аби не витримати страхітливого тиску і в якусь мить застосувати свою агресію в дії. Ти вже це робив: коли кондуктор просила передати за проїзд, а в тебе руки були зайняті, і ти різко відповів їй, чи тоді як недбалий у власній непоінформованості клієнт відмовився отримувати замовлення на умовах твоєї компанії, а ти шаблонно попрощався і захряснув за собою двері, або коли продавчиня, постійно тебе перебиваючи, вгадувала, за чим ти прийшов у мінімаркет, а ти після роботи ніяк не можеш сформувати слова для свого мовного апарату, і врешті переходиш на грубий тон. Усі ці, безумовно вмотивовані, та далеко невиправдані моменти свідчать про те, що ти вже достатньо злий, аби стати цілком звичайною людиною, яка просто виживає. Як усі, з дня у день ти вбиваєш свій хист до того, що тобі справді потрібно, натомість працюєш за копійчину, що дасть змогу пережити ще один день. Ти лиш маленький гвинтик у фундаменті стійки для потужної, запаленої системи, вона вже підім’яла тебе під себе, майже зламала, і ти бачиш, як вона гне і ламає всіх навколо. Ти осягаєш це повсюди, бо такий порядок сьогодення, тепер не лише парубки в капюшонах стають інструментом для хвороби — прості люди, впускають у своє серце страх, дозволяють розповсюдитися до відчаю, з’являється злість, з неї виходить гнів, лють, і це породжує ненависть. Людська ненависть інколи пробує, проте таки не може впоратися із системою, хіба робить її гіршою, зате руйнує, винищує інших людей, обертає їх на такі самі маленькі, тупі знаряддя, що поїдають одне одного. Ти спостерігаєш за цим щодня, бачиш, як і що навколо відбувається — навколо вирує хвороба, запалення самого життя.
А де ж корисна мікрофлора, що допоможе відновитися після ураження, де антитіла, здатні стати на захист суспільного організму? Більшість із них давно покинули рідне середовище, їхні світлі уми сяють для інших громад. А ті, хто ще лишився, як і ти, як і тисячі інших людей під напливом обставин щоденного виживання просто не мають часу, а згодом втрачають бажання реалізувати промені власних ідей, і усі їхні прагнення й плани тихо ідуть у небуття. Зрештою, ці люди стають сліпими до свого краю, бо гидота довкола їх засліплює; глухими до власних громадян, бо ті кричали достатньо часто, достатньо гучно, достатньо злісно, аби їх заглушити, труднощі і перепони крадуть у них час, використовують їхні сили, забирають їхні життя. Тому вони рушають туди, де вони не будуть виживати, де їх почують, не будуть закрикувати, де зливи суспільної думки не вгасять іскри ідей. Там вони зможуть-таки принести користь і собі, і суспільству, яке з часом стане для них рідним. Так хвороба забирає найкращих із нас.
Та не лише на цих вулицях прогресує запальний процес. Ультраправі, ультраліві, комерсанти, які наживаються на загальній біді, світові лідери з авторитарними амбіціями, керівники новітніх віросповідань і їхні прихожани, конспірологи і недалекоглядні бідняки, які їх слухають, — усезагальна ненависна істерія ще ніколи не набувала такого розмаху. В усьому світі прогресує запальний процес.
Якось твій друг сказав тобі, що наразі йде чистка: масштабне очищення людської раси від зайвих немічних ротів, а вірус, чи війна, чи війна з вірусом — це лише привід, поганий жарт, величезна репетиція перед постановкою всезагального краху. Він не уточнив, хто цю чистку розпочав: злий геній, купка тіньових людей, масштабна корпорація, союз комерсантів чи інопланетні експериментатори. Власне, ти схиляєшся до думки, що сама природа на біосферному рівні колективного несвідомого відчула, що руйнівних елементів стало настільки багато, що це прямо загрожує безпеці її існування.
Не думаю, що маю змогу перевірити цю теорію, спростовувати чи підтверджувати чиїсь слова, не певен навіть, чи це доцільно. Та що я знаю напевне — це те, що серед прогресивних істериків, запалених умів і зазомбованих у розумовому занепаді громадян є дійсно добрі, дійсно світлі, справді сильні, геніальні і напросто талановиті люди. Я чув про них, я бачив їх, я їх зустрічав.
Ці діаманти людського роду навряд чимсь виділяються, вони рідко займають високі посади чи мають особливий громадський статус. Одначе, якимось незбагненним чином, вони змогли противажити навколишнім чварам, несприятливому середовищу, вони побороли власні страхи, задушили комплекси, а частіше — навчилися продуктивно співіснувати як із власними демонами, так і з зовнішніми викликами. Вони зайняли свою нішу або вибудували навколо себе обійстя, острівець особистої, особистісної гармонії. Серед нестерпних умов, надбавши помірне, приємне життя, вони працюють на свої потреби, і плоди їхньої праці живлять суспільний організм. Тих же, хто опинився з ними поруч, — на життєвому шляху чи просто на швидкоплинну мить, ці люди самою своєю сутністю обдаровують таким яскравим промінням кришталевого мислення і доброзичливості, що всяка тема про скочування божевільного світу в пекельну яму видається закритою.
І якщо тільки людське суспільство заздалегідь не розвалить наш дім, цю кульку в неозорому просторі, то саме ці сумлінні добряки успадкують Землю. Адже вони не ті, хто згине в безликих аутоімунних війнах. Саме такі добродії наповнять ці вулиці і спорудять нові, вони рухатимуть цей світ уперед, угору, а не вниз, тому що вони справжні супермени і вандервумени, ті, хто щоразу покращує чийсь день, ті, хто щодня показують перевагу сродної праці над безумним насилуванням себе та інших, доводять верховність творчості над силовим проникненням, бо вони є найдостеменнішим доказом життя, вони — це саме життя. Ці люди — майже боги, бо в них хочеться вірити.
Вони не завжди були вже оформленими надлюдьми. Просто в якийсь момент вони вирішили боротися і створювати, і протягом низки наступних моментів чиясь із них рішучість могла коливатися, а дехто у своєму рішенні щоразу лишався непохитним. Однак була одна річ, яка завжди об’єднувала цих людей, — кожен з них всередині мав світле добросердя, снагу та інтелект і те, що підтримує ці чесноти, те, що називають душею. Це те, що єднає нас усіх.
У кожному з нас є добро, воно проявляється в дрібницях — як кілька монет, кинуті жебракові в стаканчик, генетично — як піклування про рідних і в більших масштабах — філантропія чи присвята себе дітям або знедоленим. Та одне діло робити одиничну чи короткочасну доброту, і зовсім інша справа — зануритися вглиб, витягнути світло назовні, у його промінні віднайти свій шлях і прямувати ним, вести з собою людей і не вказувати, а освітлювати їхні дороги. Це правда: кожен з нас має в собі щось особливе і однакове водночас, а тому — святе. Та чи стане нам снаги, аби серед насипів особистісних якостей, переконань і негативного досвіду відкопати цю святиню, чи стане сміливості застосувати те, що нам було дано? Чи вистачить нам хоробрості прийняти рішення, що кожна мить — це шанс, можливість для створення і боротьби із тим, що заважає творчості? Чи зможемо ми стати гідними цього світу, одне одного і самих себе? Чи здатні загасити запалення розуму, чи виженемо інфекцію, яка пожирає результат кожного доброго наміру, штовхаючи в запальне пекло?
Не більш, ніж казкою, є міф про те, що фенікс постає із попелу. Насправді ж, після запалення вогонь усе винищить,залишиться один тільки попіл, може, ще обсмажена птиця. Її можна хіба поїсти, але згоріла птаха ніколи не відродиться, уже не розправить крила і не полетить…
Та поки не допеклись усі клітинки тіла, доки не догоріла остання фібра нашої душі — можливості лишаються завжди.
Тарас ТИТОРЧУК, м.Житомир

Газета «Звягель» як інформаційний партнер (і разом із Музеєм родини Косачів — співорганізатор) першого літературного конкурсу за мотивами родинних традицій сім’ї Косачів «Кепський жарт» продовжує ознайомлювати читачів із творами-переможцями.