Деякі мали широкі вилиці, розкосі очі, подібну до глини шкіру. Монголи, сибіряки, татари, киргизи, узбеки, білоруси, українці. Селяни, робітники, кадрові військовослужбовці. Матрос Чорноморського флоту, уральський лісоруб, рибак з Азовського моря, кримський селянин, професор Московського університету, інженер із Тбілісі. Могутній рівняльник натиснув мозолистою рукою на їхні обличчя, зігнув спини. Нелюдські постаті, раби XX століття. А в російському тилу — німецькі раби».
Полонених привели на місце, порахували, поділили на групи, підпорядкували вартовим. Унтер-офіцери та солдати давали розпорядження. Невільники переносили чани з вапном, піском, будівельним розчином по сходах і коридорах, прибирали сміття голими руками, присівши навколішки, виносили солом’яні підстилки зі стаєнь, засипали вирви від снарядів, тягнули важкі циліндри по навчальних плацах, підвозили деревину і перетаскували її по сходах, кіньми витягували спущений на ланцюгові колеса тягач, обносили широкий комплекс дротяною загорожею, вивозили будівельне сміття, замішували розчин. Працювали мовчки, з останніх сил, під струменями поту.
Увечері, коли Борхович вів полонених назад до табору, одна жінка кинула хліб. «За ним потягнулося двісті рук. Хліб упав у багно. Миттєво залишили вони стрій, накинулись на хліб і один на одного. Утворився клубок зі ста тіл, котрі боролися за хліб. Вони пихкали, кричали, просили, проклинали, дригали ногами, встромлювали руки, ноги, тулуби і голови всередину клубка, під яким лежав хліб. Голови стукали одна одну, ноги били по руках, топтали хліб, відштовхували його, стрибали, тоді, як інші вже насідали на них, обхоплювали руками їхні шиї та відтягували у них ноги. Москвич-професор довгими нігтями схопив брудний шматок хліба й обома руками упхнув його у широко розкритий рот. Інші били його, виривали мокрий від слини шматок із рота. Професор був не таким сильним, як вони. Сила його була в іншому, але тут вона не рахувалась. Вони шкрябали пісок. Поліп із двохсот рук, обкутаний клубами пилу, поту, смороду і лайок, раз за разом кидався на самого себе. Вартові робили марні спроби розплутати його, але самі потрапляли у цей струмінь... Борхович стрибнув на узбіччя, сперся спиною об стіну будинку. Потім щось гаркнув собі російською мовою, стрибнув одночасно обома ногами всередину вируючої маси, розбороняв їх, хапаючи, де тільки міг, за ноги, руки, голови. Він був розлючений за те, що вони йому ускладнили становище, і що він не може стріляти у цих нещасних. Наче скажений, бив навколо себе, один сильний проти сотні виснажених. Через кілька хвилин він знову став їхнім володарем».
Одного разу Борхович відвідує, так звану, «солдатську оселю». Знайти її було неважко, бо вона «знаходилася в центрі міста, біля шосе і мала відповідну вивіску. Тут було все: місце для ночівлі з похідними ліжками, набитими соломою матрацами і біло-блакитними картатими покривалами вермахту, офіцерське казино, приміщення для солдатів, буфетна стійка, куточок для читання («Майн Кампф», «Життя тварин» Брема, Ганс Йост та ін.), фіранки на вікнах, скатертини та квіти на столах, попільниці (зі штампом сигарет «Manoli Privat» для вибагливих курців), оббиті дерев’яними панелями стіни з картинами на них (млин у Шварцвальді, ріка Рейн біля Бінгена, гарненька жіночка під тінню липи). Було молоко, солодова кава, горілка у пляшках із заводськими етикетками, обід з однієї страви, папір для листів польової пошти, гребінці, порошок для знищення вошей, напилки для нігтів, бріолін, обгортки для солдатських книжок, тютюн, сигарети «Eckstein», «Juno rund», «Kiew» (київські сигарети — гидота). Навіть піаніно принесли сюди для тих, хто вмів на ньому бриньчати».