(Продовження. Початок у №4 від 23.01.09)
5.
Першим до кабінету виконуючого обов’язки начальника відділу кримінальної міліції у справах неповнолітніх увійшов лейтенант Гнатенко. На обличчі — широка посмішка.
— У тебе такий вигляд, наче ти чималеньку премію отримав! — жартома зустрів оперативника старший лейтенант Квашевський.
— Ага! Тобі ще трохи приніс! Преміальних! — у тон відказав Гнатенко, пропускаючи вперед Віктора Бровченка. — Приймай ось страдника!
— Зрозуміло, — враз насупився Квашевський. — Дуже дякую.
— Та ради Бога! Я завжди радий допомогти! Якщо будуть труднощі — дзвони! — поскалив зуби оперативник і зачинив за собою двері.
Квашевський спопеляючим поглядом провів колегу і, подивившись на «мученика», кивнув на вільний стілець:
— Сідай.
Віктор сів.
Старший лейтенант, гортаючи якісь папери, поцікавився:
— Бровченко?
— Так.
— Значить, це тебе біля школи побили?
— Мене.
— Як це трапилося?
Віктор коротко розповів про той пізній вечір. А коли закінчив, з докором додав:
— У заяві про все це написано.
— Я знаю, де що написано! — раптом побагровів Квашевський і, подивившись на годинник, сказав: — Коротше, так. Зараз іди додому. Прийму рішення, — повідомлю листом.
— А мобільний телефон.
— Що — мобільний телефон?
— Віддасте?
— Зараз ні. Повернемо після слідства. Такий порядок.
6.
Начальник міського відділу міліції спинив старшого лейтенанта Квашевського в коридорі і наказав йому зайти до нього.
— До мене надходять сигнали, — сказав полковник уже в кабінеті, — про бійки серед учнів у школах. А якщо сказати сучасною лексикою, — не бійки, а розборки. Подейкують, що молодь ці мордобої знімає на мобільні телефони, всюди їх тиражує. Та, найприкріше, страждають від цього невинні діти, які стають об’єктами тортур.
— Валентине Володимировичу, — здивовано стенув плечима працівник у справах неповнолітніх, — але з подібними заявами до нашого відділу ніхто не звертався.
— А ти про це щось чув? — полковник, мов голками, уп’явся очима в Квашевського.
— Ну, — зніяковів старший лейтенант, — чутки долітали, що десь, хтось...
— «Десь, хтось», — пробурмотів Валентин Володимирович, нервово пересуваючи з місця на місце якийсь папірець на столі. А відтак поцікавився: — А хіба ти зараз не займаєшся подібною справою?
— То не зовсім те, про що ви говорили, Валентине…
— А що? — урвав начальник.
— То був напад. У пізній час. Але…
— Що але?
— Але на території школи.
— Ну ось! Хіба це не те саме? А ти кажеш! Заяв нема! «Десь, щось»! Я не кажу, що на кожне «одна баба сказала» потрібно бігти з перевіркою. Але злочин легше попередити, ніж потім мати проблеми. До чого веду? Мабуть, у школах потрібно провести профілактичні бесіди. Поговорити з молоддю про моральні цінності, розповісти про Кримінальний кодекс. Ще… Ну, коротше, тобі краще знати, про що в таких випадках потрібно говорити!
— Добре, Валентине Володимировичу, заплануємо такі заходи. Найближчим часом.
— Ну все, йди працюй.
— Слухаю.
7.
Віктор одразу й не помітив своїх кривдників. Вони сиділи під фірмовою «пивною» «парасолею», що тулилася до стіни магазину, і посмоктували пивко.
— Ну що там, Вітьок? Слідство ведуть знатоки? — гигикаючи, зачепив Бровченка Руслан. — А то щось не терпиться знати: коли нас пов’яжуть!
З-під «парасолі» долинув дружний регіт.
Вклинився і Вадим:
— Хто там казав, що в нас нічого не вийде, хе-хе?!
Богдан також вставив свої п’ять копійок:
— Дивися, Вітьок, вечорами без батька не ходи!
Те, що говорили далі хлопаки, Віктор уже не чув, він швидко закрокував подалі від «пивнухи». Самовпевнена поведінка його однолітків, котрі знаходяться під слідством, дивувала. Чому вони почуваються переможцями? Невже їм і справді за це нічого не буде? До того ж, минуло три тижні, а відповіді з міліції немає. Чому?