У «ЗЕЛЕНИХ» СПОРУДЯТЬ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКУ ЦЕРКВУ
Вони гартуються з українськими захисниками в окопах на Сході, але ці люди не є військовими. Із захисної амуніції у них — лише каска і бронежилет, а єдина зброя, коли поруч вибухи, поранення і смерті, — щира молитва. Її силу усвідомлюєш, коли вона рятує, як не рятує жодна зброя. Бо повертаючись додому, солдати продовжують воювати у мирній реальності з проблемами сучасного часу, але коли у їх серцях живе молитва, до якої вони вдавалися у полум’ї війни, адаптація проходить легше. Допомагають у цьому — і на війні, і вдома — капелани (військові священики).

Військове духовенство стало для українського суспільства порятунком в умовах, коли політики, дипломати і психологи констатували: у мирної досі держави немає досвіду війни та боротьби з її наслідками. Відповідно до наказу міністра оборони України, з 2017 року капеланів введено у штатний розпис Збройних Сил — дві таких посади є відтепер у
30-ій ОМБр. Напередодні Великодня пропонуємо читачам розмову з молодим, але мудрим і освіченим, капеланом — отцем Андрієм Окрепким.
— Отче Андрію, захисники розповідають, що психологи часто нічого не знають про бойовий досвід, тому не можна розраховувати на їх допомогу. А чи кожен солдат може розраховувати на допомогу капелана?
— Так, звісно. Греко-католики від початку війни мали тісну співпрацю з 30-ю бригадою на волонтерських засадах, а після опитування військових, було введено дві посади капеланів: від Київського Патріархату та української греко-католицької церкви. Особлива місія — бути завжди поруч із солдатом, тому мій досвід — це спілкування з воїнами на позиціях передової, моральна підтримка їх родин вдома. Складнощі минають, коли бачу, з якою спрагою потребують духовної розмови солдати на війні, щоб вирішити свої питання не конче церковного змісту, а, швидше, людського. Радий, що Господь послав мене до людей, яким я потрібен.
— Чи можемо використовувати досвід інших країн?
— У світі є держави, які вже мають такий досвід, адже там ведуться війни. Але він не завжди може бути використаний Україною, бо кожна країна має свою історію, ментальність. Тим більше в умовах, коли ворожими стали сусіди, які жили у співробітництві довгий час.
— Захисників ми звикли позиціонувати як сильних людей, але коли немає виходу емоцій назовні, то вони можуть заважати повноцінно жити. Чи важко працювати з воїнами АТО?
— Не важко працювати з солдатами, натомість суспільству важко наважитися говорити з ними. Багато хто думає, що воїни АТО потребують якогось особливого підходу, бо повертаються не завжди адекватними. Це неправда, бо єдині зміни, які відбуваються з хлопцями, це те, що вони ще більше потребують розуміння, любові. Не усі здатні висловити словами якісь внутрішні спогади та емоції, тож оточуючі вважають їх закритими. Дійсність — в очах солдата, завжди можна прочитати, що йому болить. Коли ж до нього направляють психолога, то він вважає, що щось негаразд із його психікою, і закривається. До цих хлопців не варто підходити, як до хворих. Треба розуміти, що він пройшов складний період у певному місці, вийшовши із зони комфорту. Тому я намагаюся у нашому спілкуванні мінімізувати це місце, пояснивши, що він повернувся у зону комфорту, і нічого поганого не станеться.
— З якими проблемами до вас звертаються бійці?
— Я не про усе можу говорити, бо часто розмовляємо на сповідях. Можу говорити про спільне: найбільша проблема — брак розуміння. У тому, що ми звикли до війни і живемо з нею, як хворий із грибком на ногах, який знає, що грибок є, і він невиліковний, але далі живе. Коли шок суспільства від війни на початку був сильним, то армію підтримували, допомагали. Герої на війні й далі існують, але суспільство поринуло у власні проблеми. Коли повертаєшся з війни, то, ніби, скачеш із гарячої води у холодну. Доводиться розуміти, що у людей інше, своє життя, а війна — окремо. Паніка у суспільстві починається з наступом ворога, тоді воїн стає цінним. Проте, він завжди потребує розуміння того, що він не є гарматним м’ясом. А це нині сталося з багатьма пораненими, з інвалідами війни, які лишаються поза суспільством, змушені лікуватися за власний кошт. Якщо учасник АТО з цим стикається, то яку перспективу він може бачити?
— Чи має значення віросповідання у спілкуванні з капеланом?
— Коли солдат потребує духовної розради, то обов’язок капелана — допомогти за будь-яких обставин. Уявімо, священик відмовив, а воїна невдовзі не стало… Я прагну донести до хлопців, що священик не є вищим на щабель, як колись вважали, що він — така ж людина. Багато хлопців — мої ровесники (вік капелана — 29 років — авт.), це допомагає у спілкуванні.
Поза війною військові складніше йдуть на контакт. Часто я від когось, а не від бійця, дізнаюся про глибокі проблеми. Поважаю це, розуміючи, що така людина — патріот у своєму серці, бо тримає у ньому свій біль разом із любов’ю, що змушує захищати країну, йти на ризик. Цим людям варто потиснути руку і сказати, що вони є нашою опорою. Навіть, якщо у них не стало рук чи ніг.
— Як журналісту мені неодноразово довелося бачити, що духовне слово капелана здатне стати для близьких, які втратили захисника, єдиним джерелом життєвої сили.
— Коли на прощаннях із загиблими говориш про цінність життя, то не усі розуміють це. Так, як усвідомлюють найближчі. Хтось, навіть, приходить просто для піару. Священики добре розуміють цінність життя, бо багато разів були свідками людських втрат. Важливо зрозуміти, що життя і Бог — тісно пов’язані. Цінність життя є тут і зараз, адже ми ніколи не знаємо, що на нас чекає.
— Можна зрозуміти українське суспільство, на житті якого теж позначається війна, змушуючи потерпати від числених проблем. Як справитися з цим?
— Революція свого часу стала для нас, як заряд для батарейки, а нині батарейка втратила заряд. Як може, питаєте ви, розряджена батарейка заряджати? Може, якщо зарядом стане для кожного наша спільна надія. Посилайте заряд надії, віри і любові у відносини. Адже, коли бачиш навколо люблячих людей, котрі, можливо, теж страждають чи бідують, але в них є любов, яка гріє, то нею завжди можна зарядитися і поділитися. Зокрема, з солдатами. Повірте, вони цього чекають і з вдячністю поставляться до простої уваги, приділеної їм. Ніколи не скажуть, але чекають.
— Тобто, у сім’ях, де після війни виникають різні проблеми, бракує елементарного розуміння?
— Проблема сімей — у звиканні до розлуки. Багато хто вдома не був півроку-рік, люди звикають до середовищ, у яких живуть. Ось чому церква навчає, що навіть на заробітки треба їхати разом, бо розлука є основним фактором руйнування стосунків. Дружина звикає вирішувати проблеми без чоловіка, змушена стати захисником сімейного вогнища, не маючи підтримки. Солдати бачать опору, прихисток у сім’ях, а коли повертаються, то зміни у родині стають для них ще більшим ударом, ніж те, що ворог перейшов через кордон. Добре склеювати розламаний кусок, коли він ще свіжий. Різниця у тому, що йдеться не про кусок, а про поранені людські долі.
— Наскільки складно священику в армії, на війні?
— Присутність священика в армії є специфічною, бо армійці завжди вважалися загартованими бійцями, тут активно боролися з релігією, а тепер усе кардинально міняється. Військове керівництво часто не знає, що робити з капеланами. Іноді нас сприймають як одиницю армії, якій можна віддати наказ. Але нас не стосуються військові накази: ми можемо або допомогти, або піти. Важко говорити про співпрацю — досвід ще надто малий, і лише окремі люди розуміють, наскільки моральна підтримка збагачує дух захисників, дає сили, надію на війні. Армія потребує психологічної допомоги у багатьох службових аспектах. Треба жити не лише за уставом, а й за гуманними правилами — не зі страхом перед командуванням, а з повагою. Тоді буде позитивний результат.
— На війні вистачає зараз воїнів-жінок, чи відрізняються їх проблеми від чоловічих?
— Мені більше доводиться спілкуватися з чоловіками, бо на передовій жінок практично немає. Зауважу, що жінки на війні подекуди є закритішими, ніж чоловіки. Зміни видно при зустрічах із дітьми під час повернення додому — коли здається, що вона ладна вистрибнути з тіла, щоб швидше зустрітися. Цінність жінки у армії дуже велика. Поважаю жінок, які там є. Вони додають тепла, відкритості.
— Ви віднедавна очолили місцеву греко-католицьку громаду, яку офіційно зареєстрували і розпочали будівництво храму у «Зелених». За свідченнями істориків, у місті колись діяли дві греко-католицьких церкви, але були знищені. Як поставилися до будівництва мешканці мікрорайону?
— Реакція була неоднозначною. Наші парафіяни зраділи, бо досі не мали свого храму і змушені були ходити до найближчих за традицією. Греко-католицька церква розвинена більше на Західній Україні, але у Новограді, як виявилося, є багато наших парафіян, які ініціювали створення громади. Зауважу, що ми не з’являємося як щось нове, а повертаємося на своє місце, і це не усім сподобалося. Люди думали, що будується баня, поки ми не поставили купол. Хтось звик використовувати у приватному вжитку цю територію, яку міська влада віддала нам в оренду на п’ять років. На Західній Україні, звідки я родом, це є нонсенсом, бо церкву будують не на п’ять років. Якщо й дають оренду, то на 40-50 років.
Наразі маємо надію, що влада підтримає у починанні нашу Парафію Благовіщення Пресвятої Богородиці УГКЦ і надасть нам землю у постійне користування. Збудували капличку, де відправляємо служби. Коли я їду в АТО, то УГКЦ присилає мені заміну. Капличка побудована тимчасово — на цьому місці хочемо будувати церкву.
— Яка реакція інших конфесій на будівництво церкви?
— З багатьма ми мирно живемо і співпрацюємо. Спільно організовували служби з представниками Київського Патріархату і римо-католицького костелу. Щодо духовенства Московського Патріархату, то ми зустрілися лише раз на зібранні очільників релігійних громад. Мені довелося наводити історичні факти про існування у місті раніше греко-католицьких храмів. Нам допоміг історик — надав факти, фотографії. Переконаний, що у питаннях співіснування релігійних громад варто шукати взаєморозуміння. Має бути повага між священицькими санами, парафіянами, звичайна людська повага. Священик — це служитель для людей, а парафіяни — повірені нам душі людей, яких ми маємо обов’язок вести до Бога. Коли кожен пам’ятатиме, що ми тут для того, аби допомогти, то ніхто не заважатиме нікому.
— Які прогнози щодо будівництва церкви УГКЦ?
— Жодних прогнозів робити не можемо. Змінюється влада, змінюються люди, кошторис, ментальність. Є багато чинників, які можуть як сповільнити, так і пришвидшити цей процес. Треба стукати — тоді відчинять. Сподіваємося долучити до будівництва і наших парафіян з різних країн.