Небезпечна посада
По дворах я ходжу.
«Знімопоказлічник».
Це — така моя посада.
Значить, ходжу і показники з лічильників знімаю.
Відверто кажучи, робота неважка. У фізичному плані.
А якщо брати морально-психологічний бік, то — небезпечна. Робота.
Через тих собак. Порозводилося. Як кабани!
Оце зайшов до одного двору. Тільки-но зачинив за собою хвіртку, і не збагнув, як це я так швидко на спині опинився?
А собацюра мов… Спочатку подумав, що то ведмідь. Здоровенне таке. Мордате. Кудлате. Очі налиті кров’ю, мов у дикого бика на кориді.
Лаписька свої поклав мені на груди і сопе, вишкіривши зуби.
Що робити? Лежу. То зомлію, то до тями прийду.
А хазяїн цього цербера десь бариться.
Воно й не дивно. Аби хоч гавкнув цей вовкодав. А то мовчить. І дуже так уважно, так проникливо в очі мені дивиться.
А з мене не знаю який уже піт стікає. То холодний, то гарячий.
Зрештою, збоку почув:
―— Цезар! Молодець! Ти кого там злапав? А-а. Фрукт з паперами! Все лазять і лазять. Лазять і лазять…
Із собаками були й інші історії. Тільки вже не такі гостро конфліктні.
На воротах однієї садиби пригвинчена табличка з написом: «У дворі є собака. Непроханих візитерів їсть разом з черевиками».
Черевики у мене нові. Тож двір той непевний обійшов. Стороною.
Були й інші, як на мене, дивакуваті попередження.
Ось наприклад:
«Зайдеш у двір — назад винесуть!»
Або:
«Обійстя по периметру знаходиться під електричною напругою!»
А ще таке:
«А ти в себе порядок навів?»
І ще:
«Вдома нікого немає. Всі відлетіли у теплі краї»
Умгу. «Відлетіли…»
А оце недавно й такий напис на хвірточці надибав:
«Ахтунг! Приватна власність! Стріляю без попередження!»
Я аж черевики з себе зняв, щоб тихенько пройти повз цю садибу.
У наступній «приватній власності» страх як натерпівся... Заходжу до двору, а біля ганку бульдог... стоїть. На задніх лапах. Ричить, гавкає. З пащеки слина тече.
Згодом дізнався, що то господар маєтку був. Просто обличчя в нього таке…
Щоправда, як кажуть, світ не без добрих людей. Трапляються двори взагалі без усіляких там погрозливих табличок. Навіть без собак. І пик собако-людиноподібних.
А одна бабка не тільки дозволила показники зняти! А й чаєм мене пригостила! З малиновим варенням! Еге ж.
Не знаю, може, тут яка й каверза була.
Думаю, загляну до цієї щирої й гостинної бабусі ще разочок. Та тільки-но відчинив до її двору хвіртку, як на мене накинулися три чи чотири котяри.
Два провулки мене гнали. Як собаки!
І чому нас, «знімопоказлічників», так не люблять, га?
«Знімопоказлічник».
Це — така моя посада.
Значить, ходжу і показники з лічильників знімаю.
Відверто кажучи, робота неважка. У фізичному плані.
А якщо брати морально-психологічний бік, то — небезпечна. Робота.
Через тих собак. Порозводилося. Як кабани!
Оце зайшов до одного двору. Тільки-но зачинив за собою хвіртку, і не збагнув, як це я так швидко на спині опинився?
А собацюра мов… Спочатку подумав, що то ведмідь. Здоровенне таке. Мордате. Кудлате. Очі налиті кров’ю, мов у дикого бика на кориді.
Лаписька свої поклав мені на груди і сопе, вишкіривши зуби.
Що робити? Лежу. То зомлію, то до тями прийду.
А хазяїн цього цербера десь бариться.
Воно й не дивно. Аби хоч гавкнув цей вовкодав. А то мовчить. І дуже так уважно, так проникливо в очі мені дивиться.
А з мене не знаю який уже піт стікає. То холодний, то гарячий.
Зрештою, збоку почув:
―— Цезар! Молодець! Ти кого там злапав? А-а. Фрукт з паперами! Все лазять і лазять. Лазять і лазять…
Із собаками були й інші історії. Тільки вже не такі гостро конфліктні.
На воротах однієї садиби пригвинчена табличка з написом: «У дворі є собака. Непроханих візитерів їсть разом з черевиками».
Черевики у мене нові. Тож двір той непевний обійшов. Стороною.
Були й інші, як на мене, дивакуваті попередження.
Ось наприклад:
«Зайдеш у двір — назад винесуть!»
Або:
«Обійстя по периметру знаходиться під електричною напругою!»
А ще таке:
«А ти в себе порядок навів?»
І ще:
«Вдома нікого немає. Всі відлетіли у теплі краї»
Умгу. «Відлетіли…»
А оце недавно й такий напис на хвірточці надибав:
«Ахтунг! Приватна власність! Стріляю без попередження!»
Я аж черевики з себе зняв, щоб тихенько пройти повз цю садибу.
У наступній «приватній власності» страх як натерпівся... Заходжу до двору, а біля ганку бульдог... стоїть. На задніх лапах. Ричить, гавкає. З пащеки слина тече.
Згодом дізнався, що то господар маєтку був. Просто обличчя в нього таке…
Щоправда, як кажуть, світ не без добрих людей. Трапляються двори взагалі без усіляких там погрозливих табличок. Навіть без собак. І пик собако-людиноподібних.
А одна бабка не тільки дозволила показники зняти! А й чаєм мене пригостила! З малиновим варенням! Еге ж.
Не знаю, може, тут яка й каверза була.
Думаю, загляну до цієї щирої й гостинної бабусі ще разочок. Та тільки-но відчинив до її двору хвіртку, як на мене накинулися три чи чотири котяри.
Два провулки мене гнали. Як собаки!
І чому нас, «знімопоказлічників», так не люблять, га?
Микола МАРУСЯК
Коментарі відсутні