Василина Іванівна у Різдвяний вечір лишилася вдома з онуком Сашком. Дочка і зять пішли до знайомих. Як сказали: колядувати.

Василина Іванівна сердилася, відмовляла їх не йти на гостину до когось у таке свято. Мовляв, Різдво треба святкувати в родинному колі.

Та де там! Не послухали.

А дочка на це ще й насмішкувато зауважила:

— То пережитки минулого! А хочеш, ходімо з нами.

— Еге, з вами! — Ще дужче сердилася мати. — Якби я могла бігати, як ви. Ех-хе-е-е... — І вже дещо заспокоївшись, махнула рукою. — Робіть, як знаєте. Але це недобре. Ні, недобре.

Однак дочка із зятем пішли.

А невдовзі до внука прийшов одноліток-сусід Вітько.

Сашко заходився поспіхом одягатися.

— І куди це вже? — визирнувши з кухні, грізно спитала Василина Іванівна.

Внук здивовано стенув плечима:

— Як-то куди? Колядувати!

— Ну йди-ди! — Василина Іванівна вже не знала: сердитися їй чи ні. Проте з осудом додала: — Ідіть усі! Я вже якось тут сама...

І зникла в кухні.

Зараз у багатоповерхових будинках уже нечасто побачиш колядників. Хіба що, дотримуючись традицій, декотрі громадяни ходять колядувати до родичів, або знайомі ходять до своїх знайомих.

Ось і Сашко з Вітьком завітали до однокласника Дениса, щоб у нього заколядувати.

І заколядували. І отримали за це по кілька гривень.

Хлопці звали Дениса з собою, але той відмовився. Хоч до цього, учора, обіцяв приєднатися до гурту. Але передумав. На це були свої причини...

Коли Сашко з Вітьком йшли вулицею, до них причепилися троє молодих чоловіків напідпитку. Просили в юнаків сигарет. Та хлопці не курили.

Чолов’яги брудно вилаялися і попхалися далі шукати пригод.

* * *

Василина Іванівна, повечерявши на самоті, сіла на стілець біля вікна. Вона любила вечорами поспостерігати за двором. То побачить когось зі знайомих, то стане очевидцем якогось кумедного або не зовсім випадку.

Ось і тепер...

— А що то є? — Василина Іванівна аж прилипла до вікна. — Ти ба, колядна десантура! Тільки «без парашута».

У сусідньому п’ятиповерховому будинку відбувалися дивні речі. З даху на балкон по мотузці спустилася людина. Затим вона зникла за дверима квартири.

Друга людина, яка лишилася на даху, швидко змотала мотузку і також десь там зникла.

— Оце маєш! — неабияк здивувалася Василина Іванівна. — Оце тобі колядники! Зараз пограємося-пострибаємо, харцизяки!

Стара, постогнуючи (ноги боліли), почовгала до сусідки, також пенсіонерки. Подзвонила в двері.

Та відчинила не одразу. А коли двері прочинилися, Василина Іванівна сердито кинула:

— Тебе доки діждешся, то околіти можна!

Сусідка відпарирувала:

— А я тобі що, дівка моторна?

— «Дівка»...

— Чи колядувати прийшла?

— Ой, відчепися зі своїм колядуванням!

— То якої холери треба?

— Злодії!

— Де-е? У вас?

— У домі навпроти. На мотузці з даху спустилися. Ні, один спустився. А другий на горі лишився.

— То в поліцію дзвони!

— І справді. Чого це я... Мабуть, склероз.

— Біжи і викликай! Поки не пізно!

— Еге, біжи...

Тільки-но Василина Іванівна ступила на поріг рідної квартири, як її гукнули.

Це від знайомих поверталися дочка і зять.

Василина Іванівна поспіхом розповіла про те, що бачила.

Зять швидко подзвонив у поліцію.

Між тим, дочка поцікавилася в матері:

— А де Сашко?

— На колядки подався. Із тим... Вітьком.

Забігаючи наперед, варто зауважити: ще декілька днів сусіди захоплювалися пильністю Василини Іванівни. А сім’я, котру хотіли пограбувати, щиро дякувала старій, що врятувала їхнє добро.

Та повернемося в той різдвяний вечір. Василина Іванівна, її дочка і зять були вкрай ошелешені. Одним із злодіїв-верхолазів виявився... їх Сашко.

(Імена в матеріалі змінено)

Микола МАРУСЯК