Петрович Савченко, колишній військовий майор.

— І що ж ти, таке здоровило, та на таке мале собаченя накинувся? — з осудом присоромив Данила немолодий відставник.

— Шо ти там гавкнув, старче? — оскалився нахабний сусід. А відтак із реготом додав: — Я зараз твого шавку з’їм! Гам!

Петро Петрович гидливо, але з натяком докинув:

— Дивись, а то вдавить!

— Шо-шо? — вишкірився Данило.

Та відставник уже пішов до свого під’їзду.

Якби Найдьонишкін був підлітком або... Словом, чолов’язі — майже сорок. Мешканці навколишніх будинків не могли збагнути: хворий він на голову чи прикидається ненормальним?

Буває, що Данило поводиться, як нормальна людина. І поговорить адекватно, і щось навіть порадить. А бувало раптом із ним починає щось творитися несусвітнє...

— Наркоша! — винесла короткий вердикт баба Маруся, сидячи на лавці у дворі серед своїх подруг-однолітків.

Баба Олена зі здивуванням спитала:

— А чому «наркоша»? Ти щось знаєш?

— А що тут знать? — багатозначно відказала баба Маруся. І, замислено хмикнувши, додала: — Сама бачила, як він у своїй машині щось нюхав. Чи ковтав. Чи той...

— А може, то в тебе глюк був? — хихикаючи, спитала третя співрозмовниця, баба Зіна.

— Щоб тебе трясця взяла! — ображено кинула баба Маруся. І замислено чи то спитала в баби Зіни, чи то сказала про себе: — А чого ж той Данило чортів після того «нюху», чи що там, вилазить зі своєї тарабайки, йде додому і вмикає оту музику?

Подруги миттю зрозуміли про що йдеться. Майже в один голос заявили:

— А, може, вона сама спрацьовувала?

— Ага, сама! — іронічно парирувала баба Маруся. І тут таки додала: — Треба в органи писати заяву. Задовбав!

Баба Олена, наче, здивовано проказала:

— Так писали ж! І Петро Петрович Савченко підписувався. І толку? І...

— Треба писати прокурору! — запропонувала баба Зіна. О! Знову реве!

Це спрацювала сигналізація на Даниловій іномарці.

До речі, про Найдьонишкіне авто. «Форд». Пошарпаний. Придбав він його півтора року тому. Хоча не так Данило на ньому їздив, як капостив жителям навколишніх будинків. Йому дуже подобався протиугінний пристрій у «Форді», який своїм виттям виганяв надвір людей і примушував їх метушитися, лихослівити, доводити до сказу, як, наприклад, колишнього військовика-офіцера Савченка.

— Заглуши свою колимагу, — втрачаючи рівновагу, кричав відставник. — Або я сам її заткну на віки вічні!

— Шо, старче?

— Заглуши, кажу або...

— Або що, старче?

— Або я за себе не відповідаю!

— Ой, банально! Ги-ги! — реготав Данило і через відкрите віконце показував вказівного пальця Петру Петровичу.

Прикметно й те, що Савченко мешкав на першому поверсі. Ось саме під його вікном Найдьонишкін і припарковував своє авто.

Мешканці навколишніх будинків писали заяви до поліції. Приходив дільничний інспектор. Розбирався. Потім страж порядку йшов і Найдьонишкін «Форд» знову ревів на всю околицю.

І одного дня... пролунав потужний вибух.

Хтось таки не витримав і підірвав Данилову іномарку.

Спочатку підозра впала на відставного офіцера Савченка. Його викликали до місцевого відділу поліції. Допитували.

Однак Петро Петрович себе винним у цій історії не вважав.

— Та будь-хто міг підкласти міну під того «Форда», — говорив він слідчому. — Багато кому той ідіот насолив.

І Савченка відпускали.

І він, покидаючи кабінет правоохоронця, нишком посміхався...

(Імена в матеріалі змінено)

Микола МАРУСЯК