Довів світу, що людина з важкою формою ДЦП здатна на найвищі перемоги

Довів світу, що людина з важкою формою ДЦП здатна на найвищі перемоги

За високі спортивні досягнення нашому земляку Олександру Гонгальському, який нині мешкає в Житомирі, присвоєне почесне звання «Заслужений майстер спорту України» із шашок серед спортсменів із ураженнями опорно-рухового апарату. Про це йдеться в наказі Міністерства молоді та спорту України від 16.02.2022 р. №656.

Довів світу, що людина з важкою формою ДЦП здатна на найвищі перемогиСпортсмен-візочник є неодноразовим чемпіоном України, чемпіоном світу 2017 та 2021 років, срібним призером чемпіонатів світу у 2015, 2016, 2018, 2019 та 2021 роках. Нині тренером Олександра є Дмитро Мударісов, а його перший тренер — новоград-волинець Віктор Ішков.

«Він подолав психологічний бар’єр: що хтось, десь є кращим. Перемагають сильні духом. Сашкові вдасться усе задумане», — переконаний Віктор Васильович.

Такі люди — із тих героїв публікацій, які своїм прикладом неабияк надихають. У «Звягелі» ми неодноразово писали про блискучі перемоги Сашка, який, попри фізичні обмеження, завжди був прикладом стійкості духу.

Інформація в мережі про присвоєне Олександру почесне звання швидко здобула захоплені відгуки містян.

Анна Погребицька: «Щирі вітання Людині з великої Довів світу, що людина з важкою формою ДЦП здатна на найвищі перемоги літери. Потрібно всім брати приклад із чемпіона, здоров’я і подальших успіхів йому!»

Ірина Рекечинська: «Такі публікації — найкращі! Вітаємо!»

Андрій Газаров: «Горжусь тобой!»

Валентина Коваль: «Вітаю, Сашко, ти — гарний приклад для наслідування, яскравий взірець віри і наполегливості, життєлюб та оптиміст. Постійно доводиш, що є справжнім і невтомним борцем за життя! Ти — чудовий хлопець, поруч із тобою — рідні, люблячі люди і він: друг, порадник, наставник, перший тренер, чуйна людина, наче рідний батько — Ішков Віктор Васильович. Завдячуючи його професіоналізму і турботливій допомозі, у тебе сталося багато всього приємного і хорошого, здобуто багато різних досягнень! Бажаю й надалі — невичерпного позитиву, сили духу, натхнення, спортивних і життєвих перемог!»

Олександр щиро дякує землякам за підтримку, а з приводу хвороби нещодавно написав цікавий пост у Фейсбуці:

«Що є нормально? Хто мене не знає, я — людина з тяжкою формою інвалідності, ДЦП, із родовою травмою. Після семи років я почав трохи ходити на напівзігнутих колінах. У мене був паралізований язик і щелепа, я ходив, не як усі люди, важко жував, не міг чітко вимовляти слова, деякі літери взагалі пропадали тощо.

Але до одного дня я вважав себе нормальною людиною, бо я не відчував, як це: бути здоровим? Я міг робити, що хотів, у межах моїх можливостей і за допомогою батьків та вихователів у реабілітаційному закладі, де повзав на колінах і ходив за допомогою спеціального пристосування. Пам’ятаю, з першого поверху піднімався в гості на колінах і для мене було це нормальним, тому що я задовольняв свої бажання доступними мені можливостями.

Але настав особливий день, коли я захотів гуляти на вулиці, дружити, скрізь ходити. Навіть не думав, що хтось вважатиме мене ненормальним. Цього дня діти та дорослі своїми вчинками стали переконувати в тому, що я не нормальний. Діти стали знущатися, що я ненормально ходжу. Дорослі переконували, що ненормально падати на вулиці. Бабусі весь час голосили: «Яка бідна дитина!»

У гостях деякі дорослі почали говорити, що я жую ненормально і їм гидко, вони не хотіли їсти зі мною за одним столом. Важливо те, що я не думав, як вони жували. Вони їли так, як могли, а я їв, як я міг.

Що вийшло в результаті? Зрештою мене переконали, що все, що я роблю — ненормально. Я намагався їсти окремо, щоб на мене не дивилися, боявся ходити. Коли я був у таборі, то брав окремий столик, щоб ніхто не дивився на мене.

Коли я йшов до школи на шашки та на уроки англійської, намагався швидко прийти до перерви, щоб мінімум дітей та вчителів бачили мою ходьбу. Але що є нормально? Хто цінніший? Хто має право на життя?

Справедливо розмірковуючи, я вважаю:
 

  1. Кожна людина — цінна однаково, незалежно від того, яка вона.
  2. Чи нещасний я, як бабусі голосять? Ні. Я щасливий, бо своєю нормальністю та за допомогою добрих людей можу задовольнити свої потреби.
  3. Якщо за столом сидять двоє людей і одному здається, що інший їсть ненормально і гидко, то проблема — саме першого. Якщо перший не може сидіти за одним столом з другим, то пересісти повинен саме перший, а не другий. Більше того, першому корисно буде піти до психотерапевта, щоб нормально сприймати другого. А другому корисно буде сходити до фахівця, якщо його переконали, що він повинен догоджати комусь.
  4. Толерантність — це терпимість до іншого світогляду, способу життя, поведінки та звичаїв. Це — прийняття того факту, що люди мають право бути іншими. Кожен із нас — індивідуально нормальний».


Цікаві роздуми. Є над чим замислитися, чи не так?
 

Юлія КЛИМЧУК