Оце днями чекав на зупинці маршрутку.

Людей небагато, чоловік шість-сім.

У кутку, на лавці, троє жінок (одна старша, дві молодші) перекладають неновий одяг із пакетів у пакети. Коли ті закінчили роботу, до них підійшов неголений опецькуватий дядечко. Узяв до рук усі клунки й вони разом почовгали вбік автовокзалу.

Люди поміж себе стиха перекидаються:

— Може, то одяг на фронт?

— Бомжі якісь.

Помовчали.

І знову:

— Автобуси ходять?

— Зранку ходив.

— Якось було не ходили.

— Пустили. Раз на годину.

— Та я вже більше години чекаю!

— Буде, буде...

До зупинки жваво притюпала з «кравчучкою» сухорлява бабуся.

— Слава Україні! — голосно привіталася.

— Героям слава! — у тон їй відказав немолодий чоловік.

Решта людей також привіталися. Тихіше. Але настрій в усіх дещо поліпшився.

* * *

Кажуть, війна разюче почала змінювати українців. Якщо раніше хтось вважав росіян братами, то тепер таких не знайдеш. Хіба що — одиниці, які загубилися в реаліях часу...

Ось тому — і «Слава Україні»! Хоча й від «Доброго ранку!», «Добрий день!», «Доброго вечора!» наші не відмовляються.

Це — українська давня традиція!

А тепер про в о н о болотяне. Його синоніми: кацап, москвин, москаль, лаптьошник, нерусь, болотний нехрист, ординець тощо.

Тепер — орки. Рашисти. І традиційне — москалі.

«Диявольської віри москалі...» — писав про них Тарас Шевченко. Бо ж довелося великому Кобзареві доста скуштувати гіркого трунку від північних варварів.

Століттями світом гуляла приповідка про «загадочную русскую душу».

Нічого у тій «русскій душі» немає загадкового. Варто лишень поглянути на ту «русскую» чи то пак московитську пику, їх повадки, і все стане зрозумілим: манія величі, нещирість, агресивність, аморальність, жорстокість, шовінізм, відсутність співчуття, цілковита зневага до інших національностей і купа інших подібних рис, які останніми роками москалі вивели у короткі формули: «Самий добрий і вєжлівий народ», «Русскій мір».

Разом із тим почали з’являтися фашистські організації, котрим влада дозволяла відкрито крокувати колонами вулицями Москви зі свастикою на прапорах. Тепер – зі Zвастикою.

І ось оця «вєжліва» орда, зомбована хутіно-пуйловською пропагандою й освячена головним московським сатанинським попом Гундяєвим, поповзла «звільняти» від «нацистів і бандер...» Прийшли звільняти крилатими ракетами, бомбами, «градами...»

Та трохи історії, і щодо міфу про три братні народи.

Михайло Слабошпицький, відомий український діяч, прозаїк, критик і літературознавець, у своїй книзі «Гамбіт надії» нагадував, що «найголовнішою ознакою будь-якої нації є її генетичний код». І тут-таки додає: «Харківські біологи провели ретельні генетичні дослідження і з’ясували, що геном українців наближений до геному хорватів, чехів і поляків, але нічого не має спільного з російським».

Чи не тому російські окупанти розбомбили в Харкові фізико-технічний інститут, помстившись ученим за їхні винаходи?

Та вернімось до історії. М. Слабошпицький знайшов унікальну інформацію в Енциклопедії Нижнього Новгорода: «Русских принято относить к славянским народам. Хотя известно, что этническая основа нации складывалась из огромного количества народов и племен. Центральное положение среди них занимал финно-угорский народ меря… Меря жили на территории современных Ярославской, Ивановской, части Костромской, Владимирской, Московской и Тверской областей. Именно здесь происходило формирование этнического ядра великорусского народа».

І далі за Слабошпицьким (хоча подібні дослідження містяться і в низці інших джерел): «Генетичну основу російського народу, а отже, його психологію та ментальність склали не три руські племені, а близько 50 (!!!) племен іранського, монгольського та угро-фінського походження: весь, єм, карели, іжорці, ладожани, вежами, чудь, меря, мордва, мурома, мокси, чуваші, чемериси, комі, пермь, печора, ям, зимигола, корсь, нарова, ліб, кипчаки, кінгіт, сіджиут, чичили, іграки, киргизи приуральські, черкеси, огузи, тухси, ячма, чаруки, болгари волзькі, досить чисельні племена монгольського еміра Хушитая, еміра Байку та ін. У московські болота також звідусюди втікали головорізи і всіляка погань, а також руські князі-зрадники».

З тих часів (десь на кінець десятого-початок одинадцятого століття) і починається «собіраніє зємєль».

Російський історик Володимир Білінський писав: «Країна Моксель, або Московія».

Російський письменник Олександр Герцен російському патріотизму давав такі визначення: «патріотичне остервеніння», «патріотичний сказ», «п’яний патріотизм», «шипіння казенного, звірячого патріотизму», «кривавий і дикий патріотизм» тощо.

А що кривавий та дикий, то цього у московитів не віднімеш. До прикладу, садист Іван Грозний убив власного сина, і царя за це люблять. Кровожерлива російська влада (Юрка Долгорукий, Петро Перший, шльондра Катерина Друга, Ленін, Сталін і т. д.) знищувала і своє населення. І російський народ любить свою владу! Бо в них є ще одна риса: «Головна мерзенність російського життя — не хамство, навіть не ставлення до людини як до гівна, а негласна згода на продовження негідного життя й прагнення до її виправдання. В умінні все виправдати полягає російська правда», — Віктор Єрофєєв, «Енциклопедія російської душі» (рос. критик, письменник).

Нещодавно кровожерливий катюга Путін заявив, що Україну придумав Владімір Лєнін (!!!), і такого народу як український взагалі не існує.

Це що, не знання історії, чи в цього маніяка з ослячою мордою розвинулась викривлена ненависть до нашого народу? До його нескореності. До його культури, традицій тощо.

Очевидно, останнє.

* * *

Перша згадка про Москву з’явилася 1147 року. Тільки з III ст. це місто стає центром удільного князівства. Лише з ХV ст. — столицею централізованої держави — Московського государства.

Разом із тим північне утворення народностей продовжувало загарбання чужих земель, нищило їхню культуру, мови, традиції, переписало під себе історію Київської землі. Не мало ніякої віри, тож привласнило православ’я.

А скажений цар Петро Перший (XV cт.) украв у нас назву Русь, пізніше переінакшену в Росію. Хоча ще до XVIII cт. cвіт називав вигадану північну «Русь» Московією.

* * *

24 лютого, у перший день широкомасштабної війни Росії проти України, я написав СМС родичу в Москву, котрий прижився там ще у радянські часи. Повідомив, що Росія сьогодні вночі напала на Україну. Бомбить наші міста. Гинуть не тільки військові, а мирні жителі. Родич відгукнувся лише наступного дня. Привітав мене... «С днем защитника отечества», який Росія відзначає 23 лютого (?!). Я терпляче витримав такий пасаж і відписав, що росіяни несуть великі втрати. Родич відповів, що нам брешуть, що у нас немає українського війська і що Київ оточений «рускімі» військами. І взагалі, мовляв, росіяни б’ють «точково»: по нацистах і бандерівцях.

І ніякого від близької людини співчуття!..

З цього дня родич для мене перестав існувати. Пішов він курсом російського корабля...

* * *

У перші дні війни (і до сьогодні) українські захисники шалено чинять опір ворогу, знищують його по тисячі осіб за добу. Наші воїни не дали москалям здійснити бліцкриг і з «пєснєй» через два-три дні агресії промарширувати Хрещатиком.

Не вдалося москалям здійснити свої мерзенні рашистські плани. Українська армія показала «бравому» окупантові справжню їхню кузькину мать.

Весь український народ об’єднався. Став на захист країни. А це говорить про те, що ніколи московитам не поставити українців на коліна, ніколи вже не господарювати їм на нашій землі. Українці вперто й люто опираються північним зайдам, які не врахували, що українці — вже не ті, не врахували нашого козацького духу. Не з хлібом і сіллю зустріли москалів наші захисники, а гарячим свинцем, з «коктейлями молотова», з вилами, навіть голіруч!

Світ пишається стійкістю українських воїнів. Ніхто не вірив, що українці зможуть дати таку рішучу, героїчну відсіч «другій армії світу»!

Світ уже знає про подвиги воїнів острова Зміїного, українського солдата, котрий підірвав міст разом із собою, аби не дати ворожій ординській бронетанковій колоні пройти через нього. Світ побачив самовідданість і мужність українського війська.

Московитські варвари підло бомблять наші міста. Руйнують житлові будинки, аеропорти, школи, дитячі садочки, пологові будинки… Гинуть мирні жителі, серед них — багато дітей.

Але й противник несе величезні, досі небачені, втрати. Їх б’ють. Навіть з їхньою грізною технікою.

Але оця бандитська, хвора кремлівська потвора, що пішла віроломною війною проти України, підписала собі цим смертний вирок. Розпад Московії буде неминучим.

Україна вистоїть. Що б там не було. Ми успішно витримуємо ворожі удари. Московитські війська, що були пропагандою просякнуті своєю величчю, нині деморалізовані. Ступивши на українську землю, вони зустріли тут для себе справжнє пекло. Їхні спалені трупи валяються по всіх дорогах, городах, полях... Їх ніхто не підбирає («ми своїх нє бросаєм!..»).

Ворожі солдати масово здаються у полон, зрозумівши, що вони одурені своїми командирами і їх сюди кидають, як гарматне м’ясо.

А втім, коли московитська влада цінувала своїх громадян?..

Однак ворожій армії хребет ще не зламано. Їх ще багато. І ота кремлівська скажена потвора ще не вгамувалася. Та скотиняка продовжує віддавати накази про бомбування наших міст.

Але як би оте воно (гімно, пуйло, ху@ло...) не скаженіло, перемога буде за українцями!

Смерть московитським окупантам!

Слава Україні! Героям слава!

Лихий БАНДЕРІВЕЦЬ