Нещодавно в цих людей, яких зараз називають вимушеними переселенцями, були власний дім, робота, транспорт, плани на щасливе майбутнє, дружні українські родини. А потім прийшла війна. Почали сипатися авіабомби, зайшла ворожа техніка, люди стали позбуватися всього. Тепер життя для багатьох вимірюється однією головною категорією: кількістю врятованих. Для когось новий день уже ніколи не настане...

Дім переселенців із Бородянки, які дали інтерв’ю «Звягелю», знаходився поруч із дев’ятиповерхівкою, на яку росіяни скинули авіабомби. «Ми три дні в погребі сиділи. Ударною хвилею вибило вікна, дах посікло осколками, хата тріснула, стеля впала. Виїжджали на побитій машині. Втікали лісами, бо інфраструктура була зруйнована», — розповіли нам.

Незважаючи на це, у нових реаліях переселенці стають прикладом стійкості духу, адже зрозуміли важливе: у своєму лиху вони не залишилися самі. На теренах Новоград-Волинщини цим людям надають прихисток і намагаються допомогти. Роблять це тихо, спокійно і без показухи, вселяючи віру в краще.

Ми відвідали Ярунську громаду на чолі з головою Сергієм Романюком, яка з початку війни прийняла близько чотирьохсот мешканців із районів активних бойових дій. Поспілкувалися з переселенцями з Бородянки, районного центру на Київщині. У це місто на підступах до столиці вдалося зайти окупантам, поблизу — Ірпінь та Буча, які обороняються, але які ворог теж намагається зрівняти із землею.

Донедавна названі міста були показовими, з потужними інфраструктурами та житловими кварталами, сучасним підходом влади до управління.

Ними захоплювалися й новоград-волинці, порівнюючи наш місцевий розвиток, що значно поступався. Ірпінь, наприклад, називали містом для життя — з усім для цього необхідним, у близькості до столиці. Буча в розвитку не відставала. Цьогоріч зайняла перше місце в Україні за новорічне оформлення міста. «Тому орки з такою люттю нищать наші чудові міста — заздрять, що ми жили набагато краще за них. Ми все відбудуємо», — переконані переселенці, котрим довелося втікати від смерті. Цим людям пощастило вижити.

 «Коли зайшли в місто танки…»

— Коли зайшли в наше місто російські танки, ми декілька днів ховалися в погребі нашого приватного будинку, — розповіла «Звягелю» Світлана з Бородянки. — Потім почали з літаків бомбити. Наш дім розташований за 50 метрів від дев’ятиповерхівки, в яку влучила авіабомба. Ми зрозуміли, що настав час виїжджати. Поїхали у напрямку Житомира, куди саме — нічого не знали, просто втікали. У Житомирі наша пошкоджена під обстрілами машина зламалася, нас прихистив якийсь добрий чоловік Ігор. Далі вирішили їхати до знайомої в Яруні, з якою я працювала раніше. Вона сказала, що тут нам дадуть будинок і допоможуть.

Уже сьогодні руйнування в Бородянці — дуже масштабні. Світлана з рідними знають про це не лише з новин, а й з інформації від знайомих, котрі виїхали пізніше за них. Чиєсь житло рашисти розбомбили з літака, до когось танк заїхав просто в під’їзд. У всіх таких випадках, на жаль, вертатися людям нема куди.

Із багатьма мешканцями з початку березня бородянці не мають зв’язку — з тих пір, як немає світла та Інтернету. Багато хто залишається під завалами, поки рятувальники не можуть приступити до порятунку через постійні обстріли.

Вибухи, смерть і мародерство

Люди з різних міст назавжди запам’ятають, як українська земля здригалася від вибухів.

— Дітям готували їсти в підвалі, в туалет ходили на відро, — розповідають бородянці. — Голову не можна було висунути на двір. Одного разу спробували вийти і за декілька секунд почули, що летить снаряд, тож бігом розвернулися, одній людині тільки куртку зачепило, пух полетів.

— Там — жах. Тіла розірвані лежать. Не завжди зрозуміло, чиїй армії вони належать. Мародерство йде повним ходом, з магазинів мародери упаковками виносили оцет, алкоголь, побутову техніку. Усе. Мені ось повідомили, що хати нашої вже немає…Є відео, як кадирівці встановлюють на наше поліцейське відділення російський прапор. Спочатку загарбники заходили в будинки і забирали всю техніку, потім із мішками вигрібали з шаф інші речі, аж до трусів і шкарпеток. Де знаходили військову форму — мінували або вщент спалювали оселі.

«Поселяємо в будинках, з яких виїхали односельці»

Відколи вони в Яруні — багато хто з біженців не одразу можуть відповісти точно. Війна змішала всі дні від початку бомбардувань в одне суцільне місиво, без дат і часу. Поза домом ці українці вже понад два тижні.

— Ми вдячні за те, як нас тут зустріли, — дякують Ярунській громаді. Дуже добре нас прийняли: одягнули, нагодували, усі допомагають. Хтось сковорідку приніс, хтось — каструлю, одяг. Які потреби в нас? Нічого нам не треба, тільки мир. Картопля є, хліб є. Хлопцям нашим у громаді знайшли підробіток. Тривога, звісно, залишилася, бо війна не закінчилася. Обстріли ж далі ведуться. Продовжуємо здригатися від кожного звуку.

390 нових людей прибуло в громаду, але не всі йдуть реєструватися, тож їхня кількість, очевидно, більша. Питання в тому — скільки ще тут зможуть прийняти, але наразі — нікому не відмовляють.

У цьому є певний парадокс: війна, що прийшла в Україну, оживляє села та невеликі міста, з яких раніше виїжджали в пошуках кращого життя.

— Є можливість поселити людей у школі чи в гуртожитку нашого технікуму, але там немає потрібних умов, — розповіла заступниця очільника Ярунської громади Юлія Рай. — Тому намагаємося поселяти в помешканнях, у яких ніхто не живе. Питання в тому, скількох переселенців ще зможе наша громада поселити. Гуманітарну допомогу приносять мешканці. Велика подяка за це всім, хто долучається.

Ярунці постачають не лише їжу та одяг, а й матеріал для маскувальних сіток. Їх плетуть разом, відволікаючись від війни. Це стало для всіх психологічним методом без психотерапевта опанувати емоції. Людей приходить багато — знайомляться, відчувають себе корисними. Атмосфера потроху зцілює: поріднилися, починають усміхатися, жартувати.

у кожного — свій фронт

«Злагода» — це ярунське сільськогосподарське підприємство, що займається тваринництвом і рослинництвом. Керівник посприяв, надавши роботу чоловікам-переселенцям, аби вони мали якусь змогу забезпечити свої сім’ї.

До речі, Уряд розробив програму, згідно з якою роботодавців України заохочуватимуть, виплачуючи 6,5 тисяч за кожну працевлаштовану людину.

«Звягель» застав чоловіків під час роботи — вони саме очищували захаращений яблуневий сад від гілля. Можливо, згодом тут виросте новий садок чи буде місце для висаджування нового врожаю. Скрізь потрібен господар, а в Україні завжди було видно, де він на своєму місці. Важливо, що навіть в умовах війни не позбуваємося хазяйновитості.

— Долучилися до прибирання території саду, допомагаємо робити сітки для наших земляків і відправляємо на фронт, — розповів переселенець Сергій. — Зрозуміло, хочеться повернутися додому, де лишили все нами нажите. Наразі це неможливо. Знайомі з Бородянки досі в підвалах. Гуманітарні коридори є, але дуже небезпечні.

— Під обстрілами доводиться пережити таке, чого нікому не побажаєш, — говорять біженці. — Танки на своєму шляху, в’їхавши в місто, усе нищили: будинки, магазини, супермаркети. Захопили психоневрологічний диспансер, звідки вели артилерійський вогонь по позиціях українських військових.

«Повернемося і все відбудуємо!»

Один мій співрозмовник мав у Ірпені цех металоконструкцій, інший — керівник мережі зоомагазинів, на жаль, уже знищених. Коли вивозили сім’ї зі свого міста, встигли забрати лише документи. Ніхто не думав про матеріальні речі.

— Я працюю в зообізнесі, — розповів Сергій. — Орки з наших магазинів винесли все: не лише їжу для тварин, а й навіть іграшки для котів і собак. Сьогодні мені прислали фото, що у Бучі немає вже ані «Епіцентру», ані багатоповерхового офісу забудовника «Linevich Group».

На мою думку, вони нам дуже заздрять. Як виявилося, ми здебільшого краще них живемо. Зайшовши в наше місто, вони були в шоці від того, що в приватних будинках побачили туалети…

Погано, що багато тих, хто лишився, — «скурвилися», — розповідають очевидці. Почали з рашистами «співпрацювати», зливають інформацію. Біля нас здали маршрути через навколишні села, про які знали лише місцеві. Інакше звідки в орків ця інформація?

— Треба уважними бути з інформацією, якою ділимося в мережі, — справедливо наголосили хлопці. — Викладають у вайбер-групах дороги, якими евакуювалися. І вже за пару годин не всі по них виїжджають… Халатність українців іноді стає фатальною. Відео та фото одразу після вибухів можуть стати корисними навідникам. Кому війна, а кому — хайп зловити.

Переселенці розповіли про знайомих, які днями евакуювалися з Маріуполя. За словами людей, на блок-постах рашисти роздягали їх до трусів, шукали татуювання у вигляді українських символів. Якщо знаходили — завертали назад у місто, яке бомблять.

«Ми повернемося і все відбудуємо», — ці слова людей, які втратили домівки, надихають. Віра наших людей у перемогу — потужна зброя українців на їхній землі.

Юлія КЛИМЧУК

Оголошення

До уваги тих, хто може надати (чи здати в оренду) житло для біженців.
Щодо цих питань звертайтеся в Єдиний інформаційний центр: (096) 22-12-387 (цілодобово).