У пам’яті кожного українця залишиться трагічний ранок, коли всі ми дізналися про війну. Тепер, коли війна триває понад місяць, до цього додалися інші «маркери»: зруйновані міста та долі, понівечений моральний стан людей, котрі пережили бомбардування чи смерть близьких, непростий психологічний стан усіх інших. На жаль, багато хто отримав досвід, який нещодавно не міг уявити в найжахливіших снах.

Із 24 лютого це — наша реальність, і вона поки триває.

Спасибі, що живий…

Напевно, кожен із нас, почувши про авіаційні чи ракетні удари ворога по певних містах, одразу згадує імена знайомих чи рідних, котрі там мешкали. Дехто виїхав, а дехто й досі залишається в гарячих українських точках.

Так сталося і з однією нашою містянкою, котра переймалася долею свого друга із заблокованого Маріуполя. До війни певний час вони не спілкувалися, а коли вона йому зателефонувала, то абонент був поза мережею. Увесь час не виходив на зв’язок, тож прогнози складалися невтішно. Аж раптом він написав, що живий…

«Вибач за слово, але це — п…да»

Нецензурну лексику ми навмисно не прибрали, бо іншим словом деякі нинішні ситуації, на жаль, не назвати. Далі — мовою оригіналу.

«Там було пекло. Практично все місто зруйноване (розмова відбулася 26 березня — авт.). Три тижні були з сусідами в підвалі, практично без води та їжі. Один із сусідських багатоповерхових будинків склався, наче паперовий. Поховав під собою майже сотню людей.

Мер Маріуполя залишив маріупольців. Виїхав кудись практично одразу. Мовляв туди, де є зв’язок. Із ким він збирався зв’язуватися — з мешканцями міста, які втратили всі можливості для комунікації?

Сьогодні нарешті вдалося виїхати. Я тепер — бомж. Пів року назад придбав квартиру, зробив класний ремонт. Нема більше власного житла. Зруйнувала війна мою мрію».

Спали сидячи

«Спочатку перша авіабомба влучила в нашу дев’ятиповерхівку, потім ще. Зрештою, наш будинок згорів. На щастя, до того ми встигли забрати провізію з холодильників і тому протрималися.

У нашому підвалі ховалися 47 людей, розбилися по невеличких підвальних кімнатах. У нашій жили вісім дорослих і двоє дітей.

Спали сидячи. Одному сусіду з третього поверху зробили операцію в січні (поставили штучний суглоб), то він сидячи спати не міг. Усім іншим довелося, бо не було вибору. Діти ще спали лежачи.

Я раніше спав довше, а в підвалі довелося стати «жайворонком» — обстріли починалися рано-вранці, о 4-5 годині.

Пили в день по сто грамів води

Поки була така можливість, то ми з сусідами позливали воду в квартирах: із бойлерів, батарей, труб. Технічну і ту, яку можна було вважати питною. Вона швидко закінчилася, а потрібно було протриматися якомога довше.

З їжі певний час були в мене булочки. Довгенькі такі купив напередодні, десь завдовжки по 8 сантиметрів, по три штуки в упаковці. Ми їх ділили. У кращому випадку доводилося з’їсти булочку в день.

Прикольно було, коли сусідка принесла зі свого холодильника аж три морожені курки, і ми зварили бульйон. Посеред голоду — курячий бульйон. Смачнішого я нічого в житті не їв».

Дар Божий, що авто не розбомбили

«Вода закінчувалася. Лишалося дві баклажки, а людей — багато. Вирішили, що в кого є можливість, — потрібно вибиратися.

Якийсь чоловік, котрий приїхав евакуювати людей, розповів нам про дорогу, якою можна було виїхати. Є волонтери, які цим займаються в Маріуполі. Хтось — за кошти, хтось — безкоштовно.

Наступного дня ми пішли підготувати машини до виїзду, зігнали їх в одне місце.

Прикро, але в багатьох транспорт повністю знищили. Від цього не одне життя залежало… Лишається тільки уявляти, скільком маріупольцям через відсутність транспорту не вдалося евакуюватися.

Про гуманітарні коридори ми не чули, кожен виїздив своїм транспортом.

Наші три машини дивом уціліли. Це було, наче Божий дар. Четверту сусідську машину розбомбили.

Моє авто розікрали — забрали акумулятор, запаску. Не знаю хто. Знайшли старенький акумулятор. Поки заряджали, то, звісно, витратили час. Коли через дві години прийшли, то усі кинулися зі сльозами нас обіймати — подумали, що нас вбили, адже довго не верталися.

Дуже всі поріднилися за цей час у підвалі… А раніше з багатьма не віталися при зустрічі, не знайомі були, як часто буває у багатоповерхівках».

Волонтер розповів, як вибратися з-під обстрілів

«Затамували подих, вибігли з підвалу. Збиралися чимдуж, дуже екстремально. Багато речей у машини, звісно, не вмістилося. У пріоритеті були люди, а не речі. Довелося багато чого залишити.

Чимало людей хотіли виїхати, просилися, але місця не було. Я багатьом змушений був відмовити. Це було важко. Вивіз сім’ю — маму з дітьми. Уже потім зрозумів, яке це приємне відчуття, коли рятуєш чиїсь життя.

Одного хлопця мусив залишити, бо для його мами в машині не було місця. Коли приїхав у Запоріжжя, то одразу повідомив волонтерам, скільки людей, у якому домі залишилися. Сподіваюся, їм вдасться врятуватися.

Коли виїхали, взяли з собою півтора літри води на три машини. Бо розуміли, що в підвалі вона важливіша. Не їсти — це одне, а не пити — надзвичайно важко. Ми там по чотири дні в туалет не ходили по-маленькому, бо дуже мало споживали рідини. Не було чим ходити».

Війна по-різному людей показує

«Їхати, звісно, усі боялися. Тим паче, коли дізналися, що напередодні розстріляли автоколону біля Запоріжжя. Я не бачив на шляху розстріляних цивільних машин. Знищеної військової техніки — багато.

Спочатку приїхали в Запоріжжя. Колега дозволив пожити у тещиній квартирі. Забрав тещу до себе, а її квартиру дав нам на декілька днів. Я з-під Маріуполя ще батьків із сестрою забрав. Вони не хотіли виїжджати, але наполіг.

У волонтерському пункті нас записали, як біженців. Прийняли добре. Хтось допомагає з житлом, хтось нагодує. Такі молодці… Я був здивований.

А є люди інакші. От, наприклад, хтось же зняв мій акумулятор і виїхав, не замислюючись, як складеться доля власників обкраденої машини. А в цьому полягає сутність людини. Хтось допомагає, а хтось, користуючись моментом, рятує свою шкіру за рахунок інших.

З квартирами в містах, куди виїздять переселенці, важко. Найм житла дуже подорожчав. І на цьому люди наживаються. За квартиру з ремонтом беруть 10-12 тисяч гривень (плюс комуналка), без ремонту — 5 тисяч».

Жоден гумконвой окупанти досі не пропустили

«Усе життя платив податки, як більшість українців. Не крав у держави, перераховував кошти на армію. А потім таке враження, що нас кинули. Розумію, що війна, бомбардування. Але коли ти без Інтернету, без новин і засобів для існування, то важко зберігати розум холодним, без емоцій.

Гуманітарної допомоги в нас не було, воду та їжу не підвозили, державні служби зникли… Усі люди вибиралися самі. Із тих, про кого я знаю. Хоча, якщо виїжджали з-під обстрілів, отже, є можливість домовлятися з ворогом?

Новини про війну зараз намагаюся не дивитися, морально дуже важко. Один день був тиші. Це був теж кайф…Увечері почалося місиво, без зупину бомбили. Тепер добре розуміємо про «затишшя перед бурею».

На мою думку, можна дізнатися, де люди живими залишилися, і хоча б їм воду підвозити. А так…

Після того, як побачив ситуацію зсередини Маріуполя, я розчарований і дуже злий. Жоден гумконвой окупанти досі не пропустили. Не відчувають люди там тієї допомоги, про яку говорять у новинах. Ціною цьому є людські життя.

За все тепер дякуєш

«Зараз Маріуполь виглядає, як світ після апокаліпсису. Ніхто не думав, що таке можливо. Хоча й звикли за вісім попередніх років, що місто прифронтове. Виявилося, що може бути набагато гірше.

Дуже багато цивільного населення загинуло. Серед них — багато дітей. Офіційно загиблих — 4 тисячі, але насправді — набагато більше.

Головне зараз бажання — нехай ні до кого «не прилітає». Нікому не бажаю це пережити.

Дивуюся, як раніше міг не цінувати звичні речі. Після життя в підвалі, під вибухами, багато чого здається нереальним.

П’єш воду — дякуєш Богу, що маєш можливість. Лягаєш у ліжко — розумієш, що може бути інакше. Прокидаєшся зранку — теж дякуєш. Увімкнув музику в навушниках — це такий кайф… Усе одно, яка саме музика. Головне, що можеш її чути.

Кожну життєву можливість переоцінюєш. Ти все втратив, але в тебе залишилося життя».

Юлія КЛИМЧУК