На вигляд вівчарка німецької породи була немолода. Але й не стара.

Вона розгублено рискала від двору до двору, ніби когось шукаючи.

Якщо траплявся якийсь перехожий, вівчарка кидалася до нього і, нюхаючи тому руки, зазирала у вічі.

Люди не боялися, хоча собака була велика і при її появі то тут, то там деякий холодок таки пробігав тілом.

Дехто пса примітив давненько.

— Ти чий? — спитав у вівчарки господар одного з дворів. — Гасаєш туди-сюди.

Собака підбігла, сіла. Уважно подивилася на чоловіка.

— Н-да… — замислено проказав чоловік і тут-таки додав: — Почекай. Я зараз.

І він зник за сірими воротами.

А невдовзі чоловік повернувся. Поклав на шматочок картону жменю кісточок. Вівчарка пожадливо почала хапати лакоминку, із хрустом її перемелюючи зубами.

Підійшов сусід.

— Гарний пес, — оцінюючи, сказав.

— Нічогенький, — погодився господар сірих воріт.

— Мабуть, покинули.

— Хтозна.

— Кажуть, що багато людей втікають. Чи то пак, виїжджають.

— Кажуть.

Розійшлися.

Потім вівчарку бачили біля магазину (у цьому ж районі). Собака рискала перед торговою точкою, ретельно щось винюхуючи.

Чи не знайшла знайомий слід?

З магазину вийшла молодапара з дитиною.

Вівчарка кинулася до них.

Не злякалися. Ніби інстинктивно все зрозуміли.

— Чий ти, песику? — спитала дівчинка, років восьми-десяти.

Молода жінка відламала шматок булки й кинула собаці. Та швидко схопила й пожадливо почала жувати.

— Очевидно, давно не їла, — сказав чоловік.

Жінка мовчки кивнула. А відтак надбила об бетонний цоколь яйце й обережно поклала його на траву.

Вівчарка облишила булку і перекинулася на яйце, ретельно вилизуючи густувату рідину.

Йшов третій день війни...

Микола МАРУСЯК