На вигляд вівчарка німецької породи була немолода. Але й не стара.
Вона розгублено рискала від двору до двору, ніби когось шукаючи.
Якщо траплявся якийсь перехожий, вівчарка кидалася до нього і, нюхаючи тому руки, зазирала у вічі.
Люди не боялися, хоча собака була велика і при її появі то тут, то там деякий холодок таки пробігав тілом.
Дехто пса примітив давненько.
— Ти чий? — спитав у вівчарки господар одного з дворів. — Гасаєш туди-сюди.
Собака підбігла, сіла. Уважно подивилася на чоловіка.
— Н-да… — замислено проказав чоловік і тут-таки додав: — Почекай. Я зараз.
І він зник за сірими воротами.
А невдовзі чоловік повернувся. Поклав на шматочок картону жменю кісточок. Вівчарка пожадливо почала хапати лакоминку, із хрустом її перемелюючи зубами.
Підійшов сусід.
— Гарний пес, — оцінюючи, сказав.
— Нічогенький, — погодився господар сірих воріт.
— Мабуть, покинули.
— Хтозна.
— Кажуть, що багато людей втікають. Чи то пак, виїжджають.
— Кажуть.
Розійшлися.
Потім вівчарку бачили біля магазину (у цьому ж районі). Собака рискала перед торговою точкою, ретельно щось винюхуючи.
Чи не знайшла знайомий слід?
З магазину вийшла молодапара з дитиною.
Вівчарка кинулася до них.
Не злякалися. Ніби інстинктивно все зрозуміли.
— Чий ти, песику? — спитала дівчинка, років восьми-десяти.
Молода жінка відламала шматок булки й кинула собаці. Та швидко схопила й пожадливо почала жувати.
— Очевидно, давно не їла, — сказав чоловік.
Жінка мовчки кивнула. А відтак надбила об бетонний цоколь яйце й обережно поклала його на траву.
Вівчарка облишила булку і перекинулася на яйце, ретельно вилизуючи густувату рідину.
Йшов третій день війни…
Микола МАРУСЯК
