Таксист виглядав на років тридцять.

Коли пасажир сів до салону, він, позіхаючи, коротко поцікавився:

— Куди їдемо?

— До поліклініки, — не був багатослівним і немолодий сивочолий пасажир.

— Ясненько, — мляво кинув таксист і знову позіхнув.

Він взагалі постійно позіхав. А коли виїхав на головну дорогу, виправдався:

— Не виспався.

Пасажир, аби не змовчати, спитав:

— Чого так?

— Дочка до половини ночі не давала спати. То їй мультик захотілося подивитися, то ще щось. — У таксиста вкотре широко роззявився рот, який він щоразу прикривав правицею.

Сивочолий, усміхаючись, зауважив:

— Дитина о такій порі має спати.

— Найшло щось…

Пасажира вже почала брати кортячка поговорити:

— Машин на дорогах побільшало. І перехожих. У перші дні війни зрідка яке авто проїде або людина пройде.

— Усі перебували в розпачі, — замислено відказав таксист, дивлячись на дорогу й, повернувшись до пасажира, додав: — Багато люду виїхало. Але згодом чимало народу й наїхало. Особливо — з Київщини. Тому й такий рух.

Пасажир кивнув на поворот ліворуч:

— Можна їхати сюдою.

— А я цією дорогою ще не їздив.

Сивочолий насторожився: «Не знає міста! — подумав. — Але ж виклик я робив із таксопарку. — І зметикував. — Не тутешній».

Та й таксист, очевидно, помітив ніяковість пасажира. Повернувши в провулок, мовив:

— Я сам — одесит. Але жив у Києві. Переселенець. Точніше, переселенці. Сім’єю.

— Поселилися в когось зі знайомих?

— Так. Але це ще не всі наші сімейні пригоди. Якщо це так можна назвати. — Таксист знову позіхнув і продовжив:

— Перед самою війною купили квартиру в Бородянці...

— Це в тій, що...

— Так, у тій самій, що під Києвом. Кадри того будинку по телевізору показували. Може, бачили: стоїть будинок, а середини в ньому немає. З першого по останній поверх. Саме в цій частині будинку і була наша квартира.

— Це жахливо, — змінюючись на обличчі, проказав пасажир.

— Нам пощастило, — спокійно, немовби звикнувши до страшних реалій, відказав таксист. — За кілька днів до бомбування Бородянки ми поїхали на стару квартиру до Києва. Та це ще не все. Квартиру в затишній Бородянці купили за кредитні гроші. Зробили ремонт. Купили нові меблі. А тут... Ось і за цю машину також кредит ще не сплатили. Як то воно тепер буде?

Пасажир деякий час спантеличено мовчав. Він бачив по телевізору той (і не тільки той) зруйнований будинок у Бородянці, кілька під’їздів якого просто вирвало з продовгуватої будови потужною, смертоносно-руйнівною ракетою. Пасажир навіть подумав: що, мовляв, могло трапитися з цією сім’єю, коли б вони залишилися в тому будинку на кілька днів, як і ті мешканці, що не встигли при нальоті ворожих бомбардувальників вибігти з нього... А ще сивочолий чоловік згадав жахливі епізоди, описані в ЗМІ, що сталися в Бучі, Ірпені, інших містах.

— Вони там такого наробили, — пригнічено вів далі таксист. — Такого наробили...

Пасажир із болем у серці зауважив:

— Не тільки в Бородянці.

— Так, так. Але за що, питається? За що? Хто б міг подумати, що вони на таке підуть? Та ще й творячи такі нелюдські жахіття?

— Ніхто не думав, — скосивши очі на таксиста, відказав пасажир і ніби втомлено додав: — Принаймні до дві тисячі чотирнадцятого.

Однак таксист чи то не слухаючи чоловіка, чи то, думаючи про своє, здавленим голосом проказав:

— Все втратили.

Очевидячки, він мав на увазі квартиру в Бородянці.

— Держава має повернути втрати, — аби підняти дух таксистові відказав пасажир.

— Коли то воно буде? — з недовірою хмикнувши, кинув той. — Та й чи взагалі буде? Доки відбудують... — І раптом він піднесено вигукнув. — Нічого! Українці швидко відбудують!

— Без сумніву, — підбадьорив водія пасажир. — Швидше б москаля добити.

— Доб’ємо! Наші вояки — найкращі! З півночі України вже вигнали ту орду. А я, до речі, зібрався на вихідних до Києва їхати.

Пасажир здивовано подивився на молодого чоловіка.

— З сім’єю?

— Поки сам. Подивлюся: що там і як.

Пасажир слушно зауважив:

— Ракети ще літають. Руйнують будинки. Забирають чиєсь життя.

— Усюди літають, і всюди небезпечно.

— Це так. Але радив би трохи зачекати.

— Ні, поїду, — твердо стояв на своєму таксист. — А там і сім’ю заберу.

— Чого ж так до столиці рветеся?

— Квартира.

— Хм... Вирішувати вам. — І ніби між іншим пасажир спитав. — Скільки років дочці?

— Дочці? — Таксист пильно подивився на літнього пасажира. — Шість... Шість із половиною.

Однак літній чоловік пожвавлено кивнув на лобове скло:

— Ось ми й доїхали! Ось і плата за проїзд. І хай щастить!

— І вам того ж!

Коли автівка від’їжджала від поліклініки, немолодий пасажир, дивлячись їй услід, подумав словами таксиста: «Як то воно буде?..»

Микола МАРУСЯК