(Майже з реальних подій)

Дід Петро і баба Ганна Дороші сидять на лавці під кучерявою грушею. Гріються на весняному сонечку. Гомонять собі про всяке.

— Да-аааа.... — вкотре зітхнув старий, пускаючи з-під пишних сивих вусів хмарки їдкого самосаду. — Це ж треба до такого... — Дід Петро на хвилю замовк, шукаючи підходяще слово. — Щоб таке... утнути.

— Яке? — смикнулася стара, перестаючи жувати.

— Щоб ото так москаль... Мов та сарана... Ну, щоб отак...

— На те він і москаль! — філософськи констатувала баба Ганна.

Дід Петро знову важко зітхнув, глибоко затягнувся самосадом. Відтак пухнув хмаркою диму, яку легенький вітерець спрямував на бабу Ганну.

Вона сердито замахала руками:

— Та кинь уже свою соску! Дихати нічим!

— От звикла командувати!

— А ти не розпускай тут отруйну димову завісу!

— Тебе отруїш.

— Петю!

— Гаразд, гаразд.

Старий ще разок затягнувся і розтоптав недопалок чоботом.

Затим, знову зітхнувши, мовив:

— Як то там наш онучок?

Стара знову облишила жувати. Сльози їй виступили:

— Нічого. Я йому оберіг дала. Бог убереже. Б’є Андрійко супостата!

— А б’є! Най його, того гаспида... — Дід Петро не договорив, задививсь убік верболозу, за яким ховався невеличкий ставок.

Стара поцікавилася:

— Що там?

— Якесь Попандупало у наш бік клигає.

— Де? — Баба Ганна приклала до очей зігнуту човником долоню. — Наче в жіночій шубі. Виходить, Попандупала.

— Ні, — заперечив старий. — Чоловіча стать.

— Як бачиш?

— По ході.

— Хм! — Баба Ганна пронизала старого колючим поглядом. Кумедно перекривила. — «Чоловіча стать!» «По ході» він бачить! — розсердилася стара, очевидно, пригадуючи якийсь епізод із далеких часів їхнього спільного життя.

Зрештою істота в норковій шубі і в’язаній сірій шапці підійшла до них.

Чоловічим голосом проказала:

— Ей, старікі. Поєсть би чаво.

У баби Ганни прокинулися материнські почуття:

— Чого тобі, синочку?

Незнайомець підвів до рота руку, зробив знайомий жест:

— Гам, гам!

— «Гам, гам»? — пожвавився старий Дорош і швидко додав: — Пароль!

Зайда в шубі дурнувато вирячився:

— Чьо?

Дід Петро наказав:

— Скажи паляниця?

Приблуда запирликав:

— Палє... пирє... пиль... ца-ца.

Старий Дорош ушкварив:

— Шпрехен зі дойч?

— Чьо-чьо?

— Ду ю спік інгліш?

— А?

— Ту парлє франсе?

— Нє понял.

— Ясно. Москаль! Змерз?

— Чьо?

— Шубу де взяв? Мародер? Диверсант?

— Дівєрсант! Дівєрсант! — враз грізно загорлав приплентач. — Дайтє пожрать, хричі стариє! — А відтак північний zе-рашист різко вихопив з-під шуби автомат і націлив його на Дорошів.

Та тут увагу москаля відволік рябий півень, який несподівано вилетів на паркан.

— Тю-тю-тю-у! — витягнувши руку вперед, заброда почав підкрадатися до птиці.

Цим скористалася баба Ганна. Вона, не дивлячись на свої роки, спритно шугнула до хати, очевидячки, щоб зайняти там стійку оборону.

Старий же Дорош лишився на місці, біля кучерявої груші, обдумуючи якусь свою тактику.

І не дарма. Коли москаль ось-ось мав схопити за хвоста рябого півня, дід Петро жбурнув у ворога грудку.

Zе-рашист од болю заревів і навів дуло автомата на старого Дороша.

Та тут раптом із гуркотом розчахнулися віконниці й на рівні підвіконня висунулося дуло мисливської двостволки.

І — пронизливий крик:

— Петро, лягай!

У старого Дороша похололо в грудях. Однак він швидко виконав наказ дружини, зайнявши бойову позицію… під лавкою.

І саме вчасно. Бо в цю мить пролунав постріл. Дуплетом. Старому здалося, що дріб рикошетив усюди, навіть по лавці.

Москалик через несподівану атаку баби Ганни був дезорієнтований і не знав куди бігти. Смикався в усі боки.

А тут ще раптом на голову москаля з паркану скочив півень і почав того дзьобати в тім’я.

А в ногу зайди раптом уп’явся чималий гусак, невідь звідки взявшись.

Матня в північного орка відразу змокріла. Москаль, пригадавши настороги своїх командирів про «біологічну зброю», несамовито зарепетував і погнав убік лозняку.

Підганяв ворога й Дорошів собака Сірко, чіпляючись зубами утікачеві за штани трохи нижче поясниці.

Дід Петро, облишивши місце дислокації, крикнув псові:

— Сірко! Не кусай москаля! Він отруйний!

Аж тут з’явилася баба Ганна. З рушницею наперевіс.

Дід Петро сердито проказав:

— Ну, ти, стара...Ну... Воюєш якось не за правилами!

Баба Ганна спритно закинула рушницю на плече. По-молодецьки мовила:

— Тактично правильна засада!

— Могла ж і мене підстрелити. Дріб кучно так пішов.

— Та, хіба тебе підстрелиш? Живучий ти, діду! А над ворогом повний розгром.

— Який там «розгром»?

— Москаль, мабуть, пішов на дно. Припинив репетувати. І хлюпати у ставку перестало.

Тут обоє Дорошів повернули голови вбік лозняку і вдоволено заусміхалися: додому поверталося їхнє бойове хазяйство.

Микола МАРУСЯК