Війна відкриває людей. Когось — як порожні бляшанки, когось — як неосяжний світ мужності, мудрості, взаємодопомоги. Кожного з українців, і не тільки, по-різному відкриває.

Війна дарує нам багато зустрічей, неможливих у мирний час... Змушує робити стільки висновків, що перекреслюють усі попередні... Багато чого війна дає, окрім втрат, болю і жаху, про що ми колись більше зрозуміємо.

Іноді від цього всього вибухає мозок. На тілі різних за змістом новин, прогнозів, чуток, здобутків. Коли ж трапляється щось позитивне, то змушує згадати, як це — усміхатися, радіти. Тому хочеться поділитися з читачами потішним випадком, що трапився днями в мікрорайоні «Дружба».

* * *

Їдемо на перехресті вулиць. Граються діти. Зупиняють нас. Виявляється, що блок-пост. Дитячий.

— Слава Україні! — з вуст хлопчиків шести років з іграшковим автоматом це гасло звучить несподівано, але дуже промовисто.

— Героям слава! — відповідаємо всі разом.

— Пароль?

Ми переглянулися від чергової несподіванки і розгубилися.

— Паляниця ж! — з гордістю і певним докором нагадали діти найкрутіший пароль воєнного часу.

— Звісно… Паляниця!

— Проїжджайте, — пропустили нас бійці невидимого фронту. Дитячого фронту.

Таке вже неспокійне дитинство в них зараз...

У когось є сумніви, що ці діти виростуть крутими українцями? Навряд чи. Змалку тепер вчаться любити і захищати своє. Хоча дитинства хочеться побажати їм іншого. Але ж вони такими, як зараз, тоді б не були.

Наші читачі в групі ФБ «Звягель (тижневик)» розповіли свої історії з цього приводу:

«Я вчора біля будинку фотографувала дерева, то хлопчик років шести на велосипеді підозріло на мене дивився, а потім запитав: «А що це ви тут ходите і фотографуєте?»

«Мене теж так перевіряли. Я ще додала: «Слава нації — смерть російській федерації». Щоб пам’ятали: хто друг, а хто — ворог».

«Я теж бачила, як на «Дружбі» діти зупиняли машини. Гордість бере за наших дітей. За ними — майбутнє».

Юлія КЛИМЧУК