Валерій Семенович Жмутов у перші дні повномасштабного нападу московитів на Україну втратив усю свою сім’ю.
Прилетіла ракета на подвір’я і... лишилася тільки величезна вирва. Ні сім’ї, ні будинку, ні садка... Нічого не лишилося. Перше пошкодував, що тоді ходив до знайомих, а не зостався вдома і... не загинув разом з усіма рідними.
А що тепер? Як жити далі? Куди податися?
Волонтери пропонували їхати на західну Україну. Та все зволікав. Прихистили поки що сусіди.
А тут подзвонив із Житомирщини родич покійної дружини. Дізнавшись, яка доля спіткала Валерія Семеновича, запропонував тому їхати до нього, мовляв, якось два старики проживуть.
Мусив Жмутов покидати рідну Харківщину. Хоча й на Житомирщині в ці дні було неспокійно. Рашистські нелюди бомбили і цей обласний центр. То розгатили аеропорт, то ракета прилетіла в одну із шкіл, то — в цивільні будинки...
Та все ж, порівняно з Харківщиною, на Житомирщині було спокійніше.
Родич дружини, Павло Осипович Онищенко, прийняв Жмутова тепло. Про подробиці Онищенко гостя не розпитував, розумів, що рана в того ще глибока і невимовно ятрить.
Ще Онищенко помітив, що Жмутов, колись такий веселий, з гумором чолов’яга, перестав посміхатися.
Та і зрозуміло...
Однак якось за вечерею Валерій Семенович (вперше по приїзді), ледь усміхнувшись, сказав:
— А що Павле Осиповичу! Підемо в партизани, га? Рушниця, бачу, в тебе є. І того... Той кровожерливий кремлівський супостат так швидко не вгамується.
Онищенко, якусь хвилю подумавши, мовив:
— Гадаєш, що і до нас
дійдуть?
— Так то ж — сила, Осиповичу!
— Та яка то сила... — стримуючи роздратованість, кинув Онищенко.
— Ти розсердився на мене?
— Ні, що ти. На тих скотів! Москальню бісову!
— І... на білоруському кордоні знову неспокійно.
— Тривожно. Заворушилися, гади, знову. Лука боїться, а той бункерний пацюк і далі на його тисне. Дотисне, га?
— Хтозна, Осиповичу. На інших ділянках фронту он як спекотно. Хоч наші і женуть їх! Трощать їхню техніку! Громлять їхню хвалену армію! Та так, що аж гай гуде! А вони пруть. І до хріна ж їх!
Онищенко усміхнено відкаламбурив:
— Їхнє «до хріна» скоро піде на хрін!
Чоловіки розсміялися.

* * *

Вечоріло. Хмурилося небо. На заході погримувало. Наближалася гроза.
— Треба навідатися додому, — лаштуючись спати, сказав Жмутов.
Онищенко одразу спалахнув:
— Здурів чи що?
— Наші війська москалів із Харківщини вигнали, — помовчавши, відказав Валерій Семенович. — Зараз там більш-менш спокійно.
— Та де «спокійно»? — сердився Павло Осипович. — Ті нелюди і далі гатять усяким смертоносним залізяччям! І по Харківщині також! Перечекай трохи, Семеновичу.
— Додому тягне. Ой, як тягне, Осиповичу! Там же...
— Розумію тебе, друже. Твій біль. Але перечекай якийсь час. Та й куди ти поїдеш? Дому ж нема.
— Нема.
Помовчали.
— А може, щось міцненького вип’ємо? — запропонував Онищенко. — А чого, га? У мене своя! Наливка! Вишнева!
— Тоді пригощай!
Та скуштувати п’янкого трунку не пощастило. Перебила музика, що гучно загриміла за вікном.
Жмутов вмить змінився на обличчі.
— Що це тут у тебе діється? — чеканячи слова, запитав він.
— Сусід, — відказав Онищенко, збагнувши, що так занепокоїло гостя. — Петро Зубрицький. Роками десь пропадав, а це заявився. Якесь безпутне. Вже немолодий ніби, а розуму не нажив. Я йому вже не раз робив зауваження. Що об стінку горохом. У селі його бояться.
— Кажеш, «бояться»? Треба на його подивитися.

* * *

Оселя Зубрицьких межувала із садибою Онищенка.
За столом, на ганку, сидів Петро і ще якийсь чолов’яга.
На столі — пляшка, закуска.
З відкритого вікна ревіла російська попса.
Жмутов перший наблизився до паркану і кивком руки підкликав Зубрицького.
Той неохоче підійшов.
— Ну?
— Музику вимкни!
— Не пойняв! Ще десяти немає!
— На нас напала росія!
— А я тут при чому?
— А ти слухаєш попсу нашого ворога! «При чому»...
— А що, заборонено?
— Це — неприпустимо!
Петро гигикнув. Зневажливо кинув:
— Дядя, іди в люлю! І не лізь в душу зі своїми, якимись дурними, умовиводами!
Жмутова аж затіпало.
Втрутився Онищенко:
— Що ти, Петре, виробляєш? Москалі у нього всю сім’ю вбили, а ти...
Зубрицький пропустив повз вуха, сказавши:
— Слухаю, що подобається!
— Петруха, чого вони до тебе при... — вилаявся приятель Зубрицького.
— А їм, бач, музика моя не подобається! — сплюнув убік Петро. А відтак додав: — Я маю повне конституційне право слухати те, що мені подобається! І взагалі, що ви понімаєте в музиці!
— Хоч би звук притишив, — знову встряв Онищенко.
Зубрицький його «послав».
Жмутов мовчки мотнув до хати. За хвилю з’явився. З мисливською рушницею. Навів дуло на двох нахаб.
— Ти шо, дядя, з психушки втік? — злякано вичавив Петро.
— Вимкни музику!
— Забери ствола!
Жмутов вистрілив. Мимоволі.
Дріб пролетів над головами Зубрицького і його приятеля. Чолов’яги попадали на мокру траву і навкарачки, але досить прудко, поповзли до ганку.
— Що ти, Семеновичу, робиш? — не менше сусідів перелякався Онищенко. — Це ж знаєш що може бути?
— Ненароком натиснув на курок. І чого в рушниці були набої?
— Сплю із зарядженою. Час такий.

* * *

Петро Зубрицький наступного дня написав до поліції заяву про замах на нього.
Хоч Онищенко і просив поліцейських не порушувати ніяких справ, і разом із тим зрозуміти стан Жмутова, у якого москалі вбили всю сім’ю, та даремно. Інцидент трапився неординарний і потребує перевірки, розслідування.

(Імена в матеріалі змінено)
Микола МАРУСЯК