Баба Василина сидить на лавці під кучерявою антонівкою. Пильно стежить за дорогою.
За якусь хвилю стара пожвавлено почала соватися на деревині.
З магазину поверталася баба Катерина.
— Що там доброго купила?
— А, — відмахнулася сусідка. — Усе добре.
— Не знала, що ти така потайна! Сідай, перепочинь.
— Та сяду.
Постогнуючи, баба Катерина вмостилася на лавці поряд.
— Засмагаєш? — Скосила погляд на бабу Василину.
— Еге. У затінку.
— А може, кого виглядаєш?
— Еге. Лендліз жду.
— Та йди!
— Еге.
— І від кого? Може, гаубиці від Шольця? Чи САУ від Макрона?
— Від Петра Копиці. Дрова. Ось-ось має привезти. Ясенові.
— Хоч сухі?
— А на холєру мені мокрі?
— То так і кажи.
— То ж, кажу!
— Що, Василино. Вчора москалі до тебе наскочили?
— Було діло.
— Ну?
— «Ну-ну»! Пригостила їх. Навіть ковбаски домашньої підігріла. Для них не шкода.
— Ну і?
— А я знаю! З хати вийшли ніби нормальні. А вже за садком почали коливатися і спотикатися. Мабуть, десь лежать там у яру. У мене, Катерино, було їх троє. Четвертий-то до твоєї внуки, Софійки, причепився. І що?
— «Що-що»? — Тепер засовалася на лавці сусідка. — Софійка того ловеласа до лісу повела. Ніби для шурів-мурів. До Мар’їної гаті повела. Зараз дома.
— А москаль?
— Певне, жаби вже й відспівали його.
Баба Катерина важко перевела подих.
— Чого зітхаєш?
— Боязко...
— Кого?
— А нам, Василино, нічого за це не буде?
— За агресора не буде. Воєнний час. Мочити їх дозволено владою.
— То добре. Чим більше їх до їхньої кікімори відправимо, тим легше буде нашим на фронті.
— Правду кажеш.
— Ну, треба йти. Буряки запланувала сьогодні посапати.
— І мої стоять. Після дощу зілля так поперло, мовби та москальня проклята на нас!
— Та ото ж. Але піду.
— Та йди вже! Я маю ще посидіти. Лендліз ось-ось прибуде.

Микола МАРУСЯК