Лія Забузька в кохання з першого погляду перестала вірити ще зі шкільної парти. А все через її хлопця, Льоню, котрий перевівся до них з іншої школи. Льоня освідчився Лії в коханні, ледве переступивши поріг нового класу. Точніше, одразу після уроків, запропонувавши провести Лію додому.

Після тиради запаморочливих слів юнака про перше кохання дівчина й сама закохалася у Льоню, симпатичного, чорнявого ерудита з крутої сім’ї.

І, як це частенько буває у школах, у класі, про який ідеться, з’явилася новенька учениця, Сніжана, симпатична блакитноока білявка.

І Льоня, як це знову ж таки частенько трапляється серед хлопців цього віку, вмить за- бувши про існування Лії, в думці наївно запевнив себе: «Це — вона! Та, що мені потрібна!»

Льоня першого ж дня (з появи Сніжани в класі) провів дівчину додому.

Лії про це «по секрету» розповіла найближча подруга. Проте дівчина до істерики не вдавалася. З болем у серці перетерпіла зраду. Одне слово, звиклося, зчерствілося, і Лія банально зареклася: «Ніколи!.. Всі вони — кобелі»...

…Минуло шість із половиною років.

Лія їхала автобусом із Житомира до Києва.

Вона опинилася на сидінні поряд із чоловіком, котрий був старшим її на вісімнадцять років (про це стало відомо дещо пізніше після знайомства)...

І вже, в’їжджаючи на околицю Києва, Геннадій (так представився чоловік), освідчився Лії в коханні. Як він запевнив молоду жінку, закохався в неї з першого погляду.

Лія повірила в його почуття, пристрасні слова, компліменти.

Однак замислено проказала:

— Це так несподівано.

Геннадій посмутнів.

— Ви мені не вірите?

— Вірю. Але...

— Що?

— Ну... Як вам про це сказати...

— Ми ще зустрінемося?

І вони обмінялися номерами телефонів.

* * *

Лія їхала в столицю до бабусі. Дуже вже старенька просила приїхати внучку, мовляв, хоч «востаннє поговорити».

По-перше, бабусі за дев’ятий десяток повернуло. А по-друге, рашистські ракети продовжують літати над Києвом. Тож, вирішила квартиру переписати на Лію. «Якщо яка ракета і зруйнує будинок, все одно, дитино, матимеш право на відшкодування після успадкування майна», — говорила телефоном бабуся внучці.

Геннадій же приїхав до столиці провідати рідну сестру.

Через два дні по приїзду до столиці Лія і Геннадій зустрілися на Майдані Незалежності.

Ходили по Києву. Побували в барі.

А через тиждень Лія погодилася стати дружиною Геннадія.

Було весілля. Був медовий місяць. І одразу після його закінчення Лія відчинила двері у відповідь на настирливий дзвінок.

На порозі стояла повновида жінка середніх літ. Злостиво хмикнувши, незнайомка відштовхнула вбік господарку оселі і рвонула до квартири.

Геннадій дивився по телевізору новини.

Візитерка, наштовхнувшись на нього, визвірилася:

— Ось де ти, козел!

— Ви чого, — стала дибки Лія. — Ніякий він не козел!

Непрошена гостя вперла руки в боки.

— Ще й який козел! — рявкнула та. — Просто козляра!

Геннадій із широко розплющеними очима дивився на повну, кудряву жінку.

Але Лія не мовчала:

— А взагалі ви хто? Ви чого влетіли до нашої квартири й ображаєте мого чоловіка?

— Що-о? — Заворушилися кучері на голові соковитої дамочки. — Чоловік? Ваш?

— Мій! Генничка.

— Не «Генничка», а Павло, мать його! І — мій чоловік, а не ваш! Це падло заклало нашу квартиру і втекло!..

У Геннадія прорізався голос:

— Пані, я вас вперше бачу.

— Ах ти пан кончений! Ти так? Я ось зараз із поліцією прийду!

І справді, кудрява жінка незабаром завітала з поліцією.

Проте зрадливого чоловіка вже і слід прохолов.

Геннадія-Павла взяли поліцейські через кілька тижнів. У нової дружини. Точніше нареченої. Тільки ось багатоженець ще не встиг зліпити нові підроблені документи.

І що цікаво, видала цього пройдисвіта також його добра знайома...

(Імена в матеріалі змінено)
Микола МАРУСЯК