Лариска...

Молода, русява, струнка, симпатична, блакитноока жінка.

Лариска нещодавно розлучилася зі своїм Євгеном.

Не склалося.

Вона всім говорила банальне:

— Не зійшлися характерами.

Лариска була холериком — енергійна, нестримана, запальна, ініціативна. Хоча свої задуми (хоч і не швидко) холерики таки доводять до кінця.

Євгеній же мав схильність до флегматизму. Йому притаманні терплячість, спокійність.

Ларисці це не подобалося. Дивувалася сама собі: «Як я вийшла за цю мляву істоту?»

Але причини були. Євгеній — із багатенької родини. Батьки мали шикарні іномарки, маєтки тощо. Ось Лариска і спокусилася. Як мовиться, одружилася за розрахунком.

Та одного разу Євген зловив Лариску з іншим чолов’ягою. Просто вдома у ліжку.

Лариска й припустити не могла, що чоловік візьме в цей день відгул, з нею не порадившись...

* * *

Був перший місяць літа. Цвіли липи. Просто під вікном Лариски. Дві кучеряві липи, крони яких дотягувалися до її третього поверху.

Лариска дуріла від запаху липового цвіту. Вона на ніч навіть не зачиняла двері на балкон, аби той швидкоплинний аромат пестив її і вночі.

Лариска з досвіду знала: коли стоять спека, то липа перецвітає за лічені дні.

Вдень вона любила посидіти на лавці під липами.

В один із таких днів до неї підсів світловолосий молодик. Дуже з балакучих. Закидав Лариску компліментами. Нагадав їй про її далеких родичів, котрі живуть у Москві.

Лариска здивовано підвелася і спитала:

— А звідки ви їх знаєте?

Нікіта (так представився цей чоловік) з осмішкою відказав:

— У будинку, в якому вони живуть, мешкають і мої родичі. Нещодавно був у них у гостях. Познайомилися випадково. У дворі. Розговорилися і...

— А як ви під час війни умудрилися потрапити до Москви? — перебивши, здивовано спитала Лариска. — Та й повернутися звідти?

Нікіта швидко знайшовся:

— А я у гості до своїх поїхав ще до війни. А якщо точніше, я був на заробітках. А ваші родичі дещо у вас просили...

— Що саме? — Напружилася Лариска. — І чому вони самі мені про це не подзвонили?

Нікіта серйозно відказав:

— Про такі речі телефоном не говорять.

Якусь хвилю помовчавши, Лариска з притиском проказала:

— Я вас слухаю.

— Так ось...

* * *

Стояв кінець червня.

Перецвітали липи.

Лариска дивилася на пожухлий липовий цвіт і філософськи думала: «Ніщо не вічне».

Вона йшла вузеньким тротуаром повз цегляну, височеньку загорожу.

Лариска частенько ходила цією дорогою. Бо її будинок стояв поруч. Поряд були автобусна зупинка, магазин, перукарня...

Цього разу на КПП стояв новенький білобрисий солдатик (за цегляною стіною розташовувалася військова частина). Він якраз закривав металеві ворота, пофарбовані в зелений колір.

— Привіт, кудрявий! — привітно махнула вояку Лариска.

«Кудрявий» здивувався, бо зовсім не був кудрявим. Однак відказав:

— Привіт, цікава!

Лариска підійшла до солдата. Відкрила свою сумочку, дістала цигарку. Лукаво осміхнулася:

— Кудрявий, вогнику не знайдеться?

Черговий контрольно-пропускного пункту також усміхнувся симпатичній молодій жінці. Залюбки чиркнув запальничкою.

— Будь ласка, кралечко!

Солдат був хлопцем гарячим. Одразу й запропонував:

— Після десятої прийдеш? Сюди. Я вийду. І це... телефончик.

— Рядовий Прохор! — раптом пролунав окрик із прохідної. — Воїн! Пройдіть на місце своєї служби!

Лариска похихикала й пішла. Але пообіцяла солдату прийти о десятій до прохідної.

— Ти знаєш, хто ця штучка? — накинувся на вояка старший за званням співслужбовець.

Прохор звів плечі:

— Не знаю. А що?

Офіцер спалахнув:

— Це — шльондра! Вона тут постійно крутиться! А наші... Мов пси за сучкою...

Прохор знову пересмикнув плечима:

— А я тут до чого?

— А те, що ти — на посту! — сердито зауважив старший. — В даний момент! От коли отримаєш вихідний, тоді... Хоча не раджу стрибати на всяку наволоч.

Прохор заперечив:

— Гарне створіння. Аж дуже спокусливе янголятко!

Офіцер спалахнув:

— Дивись, щоби це «янголятко» не вилізло тобі боком!

* * *

Однак о десятій вечора Прохор таки переліз цегляну загорожу поблизу прохідної.

І що дивно, Лариска вже чекала на вояка. І ще дивніше — вона принесла із собою пляшку горілки, пляшку вина (для себе), і закуску.

Лариска і Прохор схоронилися в гущині скверика, неподалік від військової частини.

Спочатку випили. Потім Лариска щедро запропонувала Прохору своє тіло…

Затим знову випили.

І Лариска з осміхом спитала бійця:

— А ти, соколику, тільки на посту стоїш чи ще й стріляєш?

Охмелілий боєць образливо відказав:

— Знущаєшся, кралечко?

— Та руки в тебе якісь дуже ніжні. Пальці довгі. Чи не піаніст часом?

— Хе-хе! У мене слуху до музики нема!

— Ясно. А це... Як там на фронті?

— Новини дивися.

— Кажуть, наші луплять рашистів!

— Мочать, хе-хе!

— Поїдеш на фронт, а я скучатиму.

Прохор здивовано спитав:

— Звідки знаєш, що поїду на фронт?

— Так не вічно тут сидітимеш! Тим більше, мабуть, і зброю нову отримали? З Америки? Оту дальню?

Прохор примружено зауважив:

— А ти непогано розбираєшся у зброї!

— Та де там!... То щось надійшло?

— Нічого не «надійшло»! — сердито кинув Прохор.

Лариска на це розсміялася.

— Правильно, солдате!

Військову таємницю треба берегти! А втім... можеш нічого не говорити. В мене просто так воно вилетіло. Коли знову зустрінемося?

— Я подзвоню.

* * *

Прохор щось таки запідозрив і про свої нічні блудні походеньки мусив розповісти найближчому командирові. А той отриману інформацію передав до спецслужб.

За Ларискою було встановлене стеження.

І не помилилися. Взяли Лариску на квартирі у Нікіти. Цього суб’єкта також арештували.

Як з’ясувалося, Лариска за певну плату погодилася працювати на ворога, вивідуючи розташування українських

військових об’єктів, їх озброєння тощо.

Отримав на горіхи і Прохор.

(Імена в матеріалі змінено)
Микола МАРУСЯК