«Знайте, що я вас люблю» 28 липня — 40 днів із дня загибелі Захисника України з позивним «Шум»
Скільки зусиль потрібно докласти, аби про тебе сказали, що ти — найкраща людина в чиємусь житті? Скільки треба подарувати іншим любові, ніжності, мужності, турботи, підтримки? Очевидно стільки, як подарував 47-річний Юрій Шумляківський із Колодянки, бо про нього так і кажуть: «Він був найкращим!»
Подарував усі багатства своєї душі і… пішов: спочатку — на війну, а потім — назавжди, ставши навічно Захисником. Був оберегом для своєї сім’ї, яка любила його понад усе, і для свого рідного краю — Колодянщини, яка прощалася з ним на колінах, і для всієї України, у захисті якої виконав 19 червня свій останній обов’язок. Не знав, звісно, що прапор України лежатиме на його закритій труні. І родина не вірила — чекала, свято вірила в його слова: «Зустрінемося після Перемоги».
28 липня минає 40 днів із дня загибелі Юрія Шумляківського. Про нього ми поспілкувалися з дружиною Оксаною.
«Наше життя було постійною казкою»
«Навіщо слова, якщо говорить душа», — так підписували вони свої фото в мережі.
І це наше інтерв’ю — з тих, в якому душа Героя з нами. Юрій залишається з рідними, адже сім’я постійно відчуває його незриму присутність.
Коли, наприклад, дружина Оксана засмучується, читаючи звістки про нові українські втрати на війні, якась сила блокує її Фейсбук. І їй стає зрозуміло, чия це робота, бо отак Юрій щоразу робив при житті — оберігав кохану жінку та близьких від будь-якого негативу.
— Він любив гладити мене по голові... От зараз я розповідаю про нього, і відчуваю його теплі долоні на своїх плечах, — кожне слово Оксани пронизане любов’ю і вдячністю до чоловіка.
«Він був прикладом для всіх», — ці слова вона каже найчастіше. І, слід зауважити, має для цього всі підстави.
Не про кожного чоловіка почуєш від дружини, що всі 22 роки подружнього життя були для їхньої сім’ї казкою.
У жовтні щасливому шлюбу мало виповнитися 23.
«Спіть спокійно — батько на посту»
Щойно розпочалася війна — Юрій пішов у тероборону, потім був мобілізований. Хотів служити у 30-тій бригаді, але потрапив у 95-ту.
«Хто, як не ми? У нас є діти, вони мають жити у вільній незалежній Україні. Спіть спокійно — батько на посту, — ці слова не викликали сумніву у рідних. — Він був нашим постійним промінчиком: завжди веселий, підтримував усіх, надихав. Жодного фото немає, де б він не усміхався. Думав про всіх, а не про себе.
Через тиждень їх відправили на передову, на Ізюмський напрямок, «нульову» позицію. Оксана три місяці молилася на колінах. Коли чоловік виходив на зв’язок, то завжди заспокоював: «Не переживай, усе в мене добре».
Але вона знала від інших, що там у них недобре. Їх бомбили 24/ 7, голови висунути не можна. Але про це ніколи чоловік не розповідав, не жалівся — оберігав. Не втомлювався повторювати: «Ви просто знайте, що я вас люблю. Усе буде добре. Додому — тільки з перемогою!»
Був командиром відділення в піхоті. Як не було з ним зв’язку — він на «зачистці». Потім їх перекинули в Донецьку область.
«Батя» завжди був першим. Так називали його побратими. І під час «зачистки», коли потрапив під обстріл, побратими сказали: «Якби не «батя», то ми полягли б там усі. А він першим пішов…»
«Ми все робили разом»
Я попросила згадати приємні моменти з коханим. І сльози Оксани замінила усмішка.
— У нас усі спогади приємні. Нас папа завжди кружляв на руках, усе робив з усмішкою, грав на гармошці. Усі свята в нас проходили душевно.
Ми все з ним робили разом: дрова рубали, прали, хату ремонтували, город саджали, подорожували, відпочивали. За руки трималися весь час із початку стосунків.
Вони були знайомі з дитинства, ходили в один клас із його сестрою. «Я була вже в 10 класі, а він мене тільки в щічку цілував — беріг. Дуже кохав. Казав, що берегтиме завжди — так і робив. Дітям казав: «Бережіть маму».
Він мене оберігав, як кришталеву вазу, — додає Оксана. — Випестив, викохав. І з роками його ставлення тільки теплішало, покращувалося. Для мене в машині Юрій мав спеціальну флешку з особливими піснями: про Оксану, про подяку за дітей, про подяку батькам за доньку.
Жили і Богу дякували, що маємо гарну сім’ю. Коли 16 років тому переїхали в будинок, то лелеки звили гніздо, а ми домовилися, що так само будемо вити свою оселю. Як у казці було все в нас: щастя, радість, емоції.
Звісно, траплялися часом сварки, як у всіх. Тоді він жартував: «Мала, сварися-сварися, я так це люблю, коли ти сваришся». І мені не хотілося сваритися.
Нашим дітям пощастило мати чудовий приклад у житті. Невістка теж каже, що наш тато став для неї рідним. Він — приклад для всіх у Колодянці.
Мріяв танцювати вальс на випускному балі доньки
Юрій був підтримкою і порадником не лише для дружини, а й для батьків і двох дітей. Перші в місті партнерські пологи — то були їхні, про них писали в газетах. «Переодягав мене, мив, стояв біля дитячої реанімації», — то вже з життя, а не зі статей.
Теща не раз казала, що любить зятя більше, ніж доньку, і хоче доживати з ним старість. Вони разом, під ручку, ходили по магазинах. І навіть те, що Юрій довгі роки працював на заробітках, не завадило стосункам: вони постійно були на зв’язку з родиною.
Син дуже схожий на батька. Коли хто зараз звертається по допомогу, то каже: «Допоможу, як батько би допоміг». А донька, витираючи сльози під час інтерв’ю з мамою, своє пригадала:
— Батько мене постійно во-зив у сусіднє село на заняття з вокалу. Часто був присутній на моїх виступах. Послухає, похвалить, підбадьорить, дасть надію. Це я завжди від нього відчувала. Він намагався жодних важливих моїх виступів не пропускати, коли був удома.
Дуже гарно танцював. Навчив мене польку танцювати, і казав, що на випуск дуже хоче зі мною станцювати. Казав, що наш вальс буде найкращим.
Навіть у пошуку майбутнього чоловіка, схожого на батька, вірить донька, тато допоможе. Мріє присвятити татові пісню, адже вокал — її улюблене хобі.
— Він настільки запевняв, що все буде добре, тому я не могла подумати, що станеться інакше, — Оксані досі важко повірити, що коханий не
поруч — Коли мій брат, із яким вони пішли на війну, дізнався, що Юру застрелили, і йому не дозволяли витягнути його (йшов сильний бій), то він ледве ремінь на автоматі не перегриз…
Брат каже, що Юра своєю спиною прикрив хлопців. «Батя» так і казав: «Ці пацани по 19-20 років не повинні воювати. Є для цього ми». А його хлопці підтверджують: «Батя нас врятував».
Тепер у Шумляківських спільна мрія — зробити все, щоб тато ними пишався. І вони обов’язково її здійснять. Просто на все потрібен час. А тато вірить, любить і чекає здійснення всіх їхніх мрій.
Подарував усі багатства своєї душі і… пішов: спочатку — на війну, а потім — назавжди, ставши навічно Захисником. Був оберегом для своєї сім’ї, яка любила його понад усе, і для свого рідного краю — Колодянщини, яка прощалася з ним на колінах, і для всієї України, у захисті якої виконав 19 червня свій останній обов’язок. Не знав, звісно, що прапор України лежатиме на його закритій труні. І родина не вірила — чекала, свято вірила в його слова: «Зустрінемося після Перемоги».
28 липня минає 40 днів із дня загибелі Юрія Шумляківського. Про нього ми поспілкувалися з дружиною Оксаною.
«Наше життя було постійною казкою»
«Навіщо слова, якщо говорить душа», — так підписували вони свої фото в мережі.
І це наше інтерв’ю — з тих, в якому душа Героя з нами. Юрій залишається з рідними, адже сім’я постійно відчуває його незриму присутність.
Коли, наприклад, дружина Оксана засмучується, читаючи звістки про нові українські втрати на війні, якась сила блокує її Фейсбук. І їй стає зрозуміло, чия це робота, бо отак Юрій щоразу робив при житті — оберігав кохану жінку та близьких від будь-якого негативу.
— Він любив гладити мене по голові... От зараз я розповідаю про нього, і відчуваю його теплі долоні на своїх плечах, — кожне слово Оксани пронизане любов’ю і вдячністю до чоловіка.
«Він був прикладом для всіх», — ці слова вона каже найчастіше. І, слід зауважити, має для цього всі підстави.
Не про кожного чоловіка почуєш від дружини, що всі 22 роки подружнього життя були для їхньої сім’ї казкою.
У жовтні щасливому шлюбу мало виповнитися 23.
«Спіть спокійно — батько на посту»
Щойно розпочалася війна — Юрій пішов у тероборону, потім був мобілізований. Хотів служити у 30-тій бригаді, але потрапив у 95-ту.
«Хто, як не ми? У нас є діти, вони мають жити у вільній незалежній Україні. Спіть спокійно — батько на посту, — ці слова не викликали сумніву у рідних. — Він був нашим постійним промінчиком: завжди веселий, підтримував усіх, надихав. Жодного фото немає, де б він не усміхався. Думав про всіх, а не про себе.
Через тиждень їх відправили на передову, на Ізюмський напрямок, «нульову» позицію. Оксана три місяці молилася на колінах. Коли чоловік виходив на зв’язок, то завжди заспокоював: «Не переживай, усе в мене добре».
Але вона знала від інших, що там у них недобре. Їх бомбили 24/ 7, голови висунути не можна. Але про це ніколи чоловік не розповідав, не жалівся — оберігав. Не втомлювався повторювати: «Ви просто знайте, що я вас люблю. Усе буде добре. Додому — тільки з перемогою!»
Був командиром відділення в піхоті. Як не було з ним зв’язку — він на «зачистці». Потім їх перекинули в Донецьку область.
«Батя» завжди був першим. Так називали його побратими. І під час «зачистки», коли потрапив під обстріл, побратими сказали: «Якби не «батя», то ми полягли б там усі. А він першим пішов…»
«Ми все робили разом»
Я попросила згадати приємні моменти з коханим. І сльози Оксани замінила усмішка.
— У нас усі спогади приємні. Нас папа завжди кружляв на руках, усе робив з усмішкою, грав на гармошці. Усі свята в нас проходили душевно.
Ми все з ним робили разом: дрова рубали, прали, хату ремонтували, город саджали, подорожували, відпочивали. За руки трималися весь час із початку стосунків.
Вони були знайомі з дитинства, ходили в один клас із його сестрою. «Я була вже в 10 класі, а він мене тільки в щічку цілував — беріг. Дуже кохав. Казав, що берегтиме завжди — так і робив. Дітям казав: «Бережіть маму».
Він мене оберігав, як кришталеву вазу, — додає Оксана. — Випестив, викохав. І з роками його ставлення тільки теплішало, покращувалося. Для мене в машині Юрій мав спеціальну флешку з особливими піснями: про Оксану, про подяку за дітей, про подяку батькам за доньку.
Жили і Богу дякували, що маємо гарну сім’ю. Коли 16 років тому переїхали в будинок, то лелеки звили гніздо, а ми домовилися, що так само будемо вити свою оселю. Як у казці було все в нас: щастя, радість, емоції.
Звісно, траплялися часом сварки, як у всіх. Тоді він жартував: «Мала, сварися-сварися, я так це люблю, коли ти сваришся». І мені не хотілося сваритися.
Нашим дітям пощастило мати чудовий приклад у житті. Невістка теж каже, що наш тато став для неї рідним. Він — приклад для всіх у Колодянці.
Мріяв танцювати вальс на випускному балі доньки
Юрій був підтримкою і порадником не лише для дружини, а й для батьків і двох дітей. Перші в місті партнерські пологи — то були їхні, про них писали в газетах. «Переодягав мене, мив, стояв біля дитячої реанімації», — то вже з життя, а не зі статей.
Теща не раз казала, що любить зятя більше, ніж доньку, і хоче доживати з ним старість. Вони разом, під ручку, ходили по магазинах. І навіть те, що Юрій довгі роки працював на заробітках, не завадило стосункам: вони постійно були на зв’язку з родиною.
Син дуже схожий на батька. Коли хто зараз звертається по допомогу, то каже: «Допоможу, як батько би допоміг». А донька, витираючи сльози під час інтерв’ю з мамою, своє пригадала:
— Батько мене постійно во-зив у сусіднє село на заняття з вокалу. Часто був присутній на моїх виступах. Послухає, похвалить, підбадьорить, дасть надію. Це я завжди від нього відчувала. Він намагався жодних важливих моїх виступів не пропускати, коли був удома.
Дуже гарно танцював. Навчив мене польку танцювати, і казав, що на випуск дуже хоче зі мною станцювати. Казав, що наш вальс буде найкращим.
Навіть у пошуку майбутнього чоловіка, схожого на батька, вірить донька, тато допоможе. Мріє присвятити татові пісню, адже вокал — її улюблене хобі.
— Він настільки запевняв, що все буде добре, тому я не могла подумати, що станеться інакше, — Оксані досі важко повірити, що коханий не
поруч — Коли мій брат, із яким вони пішли на війну, дізнався, що Юру застрелили, і йому не дозволяли витягнути його (йшов сильний бій), то він ледве ремінь на автоматі не перегриз…
Брат каже, що Юра своєю спиною прикрив хлопців. «Батя» так і казав: «Ці пацани по 19-20 років не повинні воювати. Є для цього ми». А його хлопці підтверджують: «Батя нас врятував».
Тепер у Шумляківських спільна мрія — зробити все, щоб тато ними пишався. І вони обов’язково її здійснять. Просто на все потрібен час. А тато вірить, любить і чекає здійснення всіх їхніх мрій.
Юлія КЛИМЧУК
Коментарі відсутні