У гімназії №9 (раніше — ЗОШ №9) відкрили стенд «Герої нашого часу» у вигляді крил янгола з іменами загиблих випускників. З 2014-го року їх у закладу вже 11.

У різні роки вони пішли зі стін школи, аби стати на захист України під час російсько-української війни: Юрій Глухов, Віктор Оржишко, Артур Гриценко, Кирило Марач, Юрій Балашов, Олександр Захарчук, Сергій Якубович, Богдан Литвинчук, Микола Сущук, Павло Ковальський, Роман Шифрук. Портрети загиблих захисників у шкільному коридорі відтепер будуть щоденним прикладом любові до Батьківщини для різних поколінь учнів. А спонсором заходу стала Людмила Марач, чоловік якої, випускник 9-ї школи, також загинув на війні.

Такі заходи — морально дуже важкі, але необхідні для вшанування пам’яті загиблих воїнів. Прикро бачити, як читають школярі вірші, не в змозі стримати сльози. Як душить їх нестримний жаль за молодими життями, горе близьких і чорні хустки. Все це сучасне покоління дітей запам’ятають як незмінний атрибут свого навчального процесу під час війни…

Для рідних дуже важливо знати, що їх синів, чоловіків, братів та батьків поважають, не забувають. І хоч такі заходи мають сумний характер, але світлим променем крізь них проходить бажання згуртуватися під час війни, підтримати один одного. Найбільше — сім’ї, які втратили рідних людей. Залишилися лише безцінні спогади, якими вони щиро діляться. Тож, хочеться зберегти для історії на шпальтах нашої газети уривки спогадів, які 5 грудня прозвучали в гімназії №9.

«Ми зі школи не розлучалися»

— Познайомилися в нашій школі, коли я навчалася в 11-му класі, а мій Кирило — у технікумі, — розповіла дружина захисника України Людмила Марач. — Він підійшов до мене після уроку географії і сказав: «Пам’ятаю тебе з часів, коли бігала з косичками в молодших класах. Ти мені подобаєшся, і я хочу з тобою познайомитися». Він провів мене додому, з того часу ми вже ніколи більше не розлучалися.

Кирило був дуже мужнім. Навчався в технікумі на електрика, працював у РЕМі. А коли почалася війна в 2014-му році, підписав контракт і поїхав навчатися на Яворівський полігон. Мені сказав, що поїхав на підробітки. Через два місяці зізнався, що в армії, бо не може залишатися осторонь. З того часу чоловік постійно був на війні, воював на Сході. Спочатку був водієм, а з 2016 року став розвідником, потім — командиром розвідувального взводу, мав позивний «Сталкер». У нас залишилося двоє доньок, 11 та 13 років, — Анастасія та Олександра.

— Діти, коли ви закінчите школу, війни вже не буде, але пам’ятайте всіх загиблих. Вони воювали, щоб ви стали хорошими людьми і жили в мирній країні, — висловила побажання Людмила.

«Якби я став Президентом…»

— Богдан був гордістю 9-ї школи, — розповіла Леся Литвинчук. — У стінах цього закладу формувався мій син як людина і як майбутній Герой. Безмежно вдячна шкільному колективу, що докладаєте всіх зусиль, аби на прикладі випускників-героїв виховувати нове покоління патріотів.

Коли пані Леся готувалася до виступу, то знайшла вдома матеріали, підготовлені колись її сином для участі в конкурсі «Студент року».

«Якби я став Президентом України, то допоміг би громадянам стати справжньою нацією, — писав хлопець. — Заборонив усі конфлікти між західною і східною країною, повністю змінив би владу, залучивши до роботи лише тих людей, які справді переживають за Україну. Виділяв би кошти на наукові та технічні розробки, щоб українські вчені не виїздили за кордон, а розвивали свою рідну країну. Зробив би усе, аби моя країна стала прикладом».

Він так і робив, каже мама. Старанно навчався, йшов до своєї мети. А в 22 роки підписав контракт на військову службу з 54-тим ОРБ. Виконував обов’язки командира взводу, служив у АТО на Донеччині. Коли в Україну надходило нове озброєння, ретельно вивчав і навчав інших користуватися «джавелінами» та зенітно-ракетними комплексами. На лінії фронту повномасштабної війни воював із перших днів.

Встиг побувати вдома 2 жовтня, зробивши мамі сюрприз на професійне свято — День вчителя. «Я не могла на нього надивитися і наговоритися з ним. Завжди казала йому, що він — моє життя».

3 жовтня Богдан повернувся у Бахмут, де точилися запеклі бої. Із першого бою він вийшов, а наступного дня був новий, і мама більше не почула голосу свого сина. 13 жовтня він загинув під час артилерійського обстрілу. Побратими запам’ятали його, як молодого офіцера нового покоління з позивним «Кінжал», який сміливо вів усіх за собою.

«Ніхто не зважувався мені зателефонувати і сповістити про смерть єдиної дитини. Написали лише: «Не стало Вашого сина, славного воїна і старшого лейтенанта, командира роти бойового забезпечення розвідки. Йому навіки — 24».

Готував літаки до польотів і не збирався на війну

На другому поверсі шкільний коридор прикрашає фотовиставка загиблого випускника Сергія Якубовича. Виставку організувала його мама Ольга. У її планах — ще багато проєктів, пов’язаних із сином, адже він був дуже талановитим.

— Чим він тільки не цікавився, був розумним не по роках, — розповіла мама. — Почав говорити у 25 днів від народження, дуже раннім він був у всьому. Таке було враження, що інша людина за три життя стільки не встигне зробити, як він устигав. Займався на фортепіано, грав у театрі при музичній школі, співав. Займався у клубі карате «Січ», попри проблеми із зором. Тренер називав це його «боєм із тінню», а він працював на рівні з усіма.

Неодноразово брав участь у журналістських конкурсах. У мріях мами — видати книгу синових нарисів: на філософські теми, про роботу.

Через поганий зір хлопець не став льотчиком, але все одно пішов працювати в авіацію — інженером з обслуговування повітряних суден. Відповідав в аеропорту за безпеку людей, приймав літаки з польотів і відправляв їх. У свої 23 спромігся отримати категорію, яку зазвичай спеціалісти отримують у значно старшому віці.

Сергій любив подорожувати, навчатися. Займався кулінарією, любив усе лагодити, купував собі найкращі інструменти. «На нашій дачі залишився тандир, зроблений його руками», — каже мама Ольга.

Фотовиставка «Так народжувалася воля», організована в гімназії №9, присвячена подіям 2014-го. Коли почався Майдан, Сергій навчався на першому курсі Національного авіаційного інституту. Студентів тоді відпустили з пар, а він не зміг сидіти в чотирьох стінах і поїхав знімати стрім з Майдану. Паралельно навчався цьому у школі журналістики на телеканалі «1+1». Мама каже, що син дуже гарно бачив кадр, тож, у нього розкішні фотороботи були і в школі, і в інституті. А робіт вистачить не на одну виставку: і про Звягель, і про Київ, і на різні інші теми.

Коли сина не стало, то люди намагалися підтримати батьків, переказуючи гроші. «Ми з чоловіком не звикли жити на такі кошти, тому в пам’ять про Сергія купили дрон і відправили його на Донбас артилеристам. Назвали дрон «Якубоїнгом», як називали Сергія в інституті. «Боїнг» — такий позивний був у нього на війні. «Дрон літає, тож віртуально наш син досі воює», — кажуть батьки.

Тато Сергія теж захищає країну. Його відзнаками на формі можна провести екскурсію: це він був у Сьєрра-Леоне, це — в АТО, ось — відзнака «Захисник рідної землі», а це — «Сталевий хрест 1-го ступеня», нагорода від Залужного.

— Наш син був техніком, який готував мирні літаки до польоту, — розповів батько Роман Якубович. — Не думав і не збирався воювати, але прийшла війна, і він пішов на військову кафедру, отримавши звання молодший лейтенант. Загинув у Харківській області, під містом Ізюм. Будь ласка, пам’ятайте цих людей, які боронили нашу землю.

* * *

— Хотілося би подякувати рідним і близьким наших випускників, якими ми будемо пишатися завжди, — каже директор гімназії Лідія Хоменко. — Захисники заслуговують на велику подяку від кожного з нас, що ми маємо можливість жити, навчатися і працювати. Практично всіх цих хлопців я знала особисто, тож для мене вони, як рідні діти, рідні душі. Бажаю усім нам якнайшвидшої Перемоги.

Цвіт нації — так часто кажуть про молодих загиблих воїнів. Головне бажання рідних, щоб їх не забували. «На Алеї Слави лежать наші мужні захисники України. Не забувайте до них приходити і дякувати за кожний мирний день, подарований нам», — це спільне прохання сімей захисників.

Юлія КЛИМЧУК