У духовному житті рідного краю і в розбудові України неприхованим патріотизмом, гордістю, незборимим чуттям свого найріднішого сповнена світосяйна високохудожня творчість Юрія Івановича Ковальського. Наш рідний край, рідне Полісся подарували Україні поета справжньої інтелігентності і загальнолюдської порядності, духовної неповторності, мужності і совісті, журналіста-патріота, Людину і збагатилися національним багатством, що виховує національну гордість, гідність українців у любові до своєї Батьківщини.
Поет, як вартовий рідного краю, напоєний соками багатющої Поліської землі, як митець непересічного таланту, зайняв чільне місце серед класиків української літератури — усе геніальне починається з простого. Він став голосом — соловейком Поліського краю, нашою гордістю і достоїнством, який все своє життя присвятив служінню народові, рідній Україні: «Тут моя колиска і стежина, вишита матусею журба. Тут моя кохана Україна, без якої нам усім ганьба». Його чиста душа творила істинне слово, він мав своє обличчя, свою життєву позицію, був чесним перед рідним краєм:
«… Гордись своїм древлянським родом, щоб з українським буть народом».
Ми маємо щасливу нагоду насолоджуватися високим поетичним словом, яке зрозуміле своєю правдивістю і людяністю, естетично відображає реальність життя. Як мистецтво слова, ця творчість несе у собі потужний заряд позитивної духовної енергетики, інтегрується у наше сьогодення, здатне формувати і передавати від покоління до покоління загальнолюдські й національні цінності і культивувати їх у людських душах.
У поезію Юрій Ковальський прийшов із чистим серцем, чистим сумлінням, відкритою душею. Вона напоєна ароматом часу, його прикметами: «… Мене не збило на крутих дорогах, в пропащий вир не затягло…». Писав не спересердя, а по-філософськи, не нав’язував свою думку, викликав на відверту розмову, спонукаючи до порозуміння. «Чужа біда збудила серед ночі, в обійми серця узяла, і вже до ранку не зміг зімкнути очі: чужа біда — моя…».
Щоразу відчуваю радість задоволення, коли відкриваю збірку його творів. Читаю, перечитую, запам’ятовую, цитую поетичні рядки найвищої майстерності, вірності життєвій правді, яка вбирає в себе правду народної мови, де кожне слово, навіть звичайне, просте, у контексті поставлено так вдало, так влучно, що торкається серця: «Я рідною землею закохано кохаюсь, інакше б жить не смів. Я всім своїм єством люблю життя, яке трояндово цвіте і виноградно плодоносить… Земле моя — полісянко, як тебе не любити. Ми клятву вірності дали свій рідний край любити, для України жить». Таке «спілкування» з поетом вливається у тебе джерельним струмочком, і ти наповнюєшся такими ж щирими відчуттями.
Як на мене, поет володів поетичним словом, наче співучими фарбами, ніби віддає данину своєї любові, прагне осягнути долю народу в усій її складності. Синівським схвильованим почуттям не перестає бути земним, без будь-якого наміру пишномовним, мав внутрішнє народне благородство казкової доброти людини. Пережите, побачене ним дістало художнє відтворення, огорнене в словесну оболонку вірша — володів поетичним пензлем, культурою слова, яке сягнуло такою красою, естетичною свіжістю «наша мова невмируща, вогнем досвітньої зорі папоротіє…».
Його поетичне слово має велику цілющу силу, читачеві — близьке і зрозуміле, сповнене неспокою: «… Живу, як хочу, — совість так велить. То піднімаюся, то падаю, мов птиця. Земними болями душа болить. Та біль той — радості криниця».
Першого травня Юрію Івановичу Ковальському виповнився би 81 рік. «Життя моє починалося з тебе, твій перший день — мій день…
О, травню мій! О травню, у серце вкарбований… Вставай, оновлюйся, розбрунюйсь, життя у повені вдихай! Я рідною землею юнюсь, тому завжди у серці май» («Ода травню»).
Не судилося Поету зустріти шістдесяту квітучу весну — жив не в угоду — для народу, пішов без болю й каяття. І птахом зринув в небо синє.
Принцип правдивості, толерантна інтелігентність, чуйність, любов були для Поета мистецьким девізом, що і визначило істинність творчості: «Устами торкнутися слова, неначе полум’я купав».
Цілком свідомо, конкретно ставив перед собою поетичну мету: створення цілісного образу величі народу, болями якого наповнював своє серце:
«…Щоб ніхто тебе, людино, не огудив, не зборов, щоб у радості і тузі поділити дві сльози». «Моє життя — в моїм народі. Мій океан — людські серця».
Віра в Людину, в її краще життя додає і нам снаги, поетове слово кличе за собою, щоб без пафосу, а з повним правом і собі сказати: «Перед хлібом твоїм, Україно, присягаюся, нічим не завинив». Щирі зізнання «трударя на ниві слова» завжди хвилюватимуть читачів, вони є взірцем для оберігання моральних основ життя, прагнення до самовдосконалення. «Був поет на землі та в пам’ять пішов. Ні! Він — завжди з нами! Його слово — величне, як шелест дібров, як Вкраїна розквітла садами». Юрій Ковальський у нашому сьогоденні: «Я — Ваша Людина!».
Разом із ним схвильовано промовляємо: «Яке велике серце треба мати і розум, щоб людину полюбить? І не з’їдала душу ненасить. Усім, бо вірю, кожному болить, а не болить, тоді ми — супостати. Нас добре серце мусить розвести: для ворожнечі, ненависті, мсти вже місця на землі не відшукати». Ритмічне і ліричне звучання Молитви, що має сильний смисловий ефект, запам’ятовується назавжди, вона поселилася у твоєму серці:
Просимо Бога: Милостивий помилуй нас.
Зупини того, хто вірі й правді зрадив:
Не відає, що творить.
На покаяння, доброчини
Надоуми й надихни.
Думи українців хай світлими будуть,
Труди українців хай чесними будуть!
Землі України хай щедрими будуть,
Води України хай чистими будуть.
Во ім’я прийдешніх нащадків!
Нехай творчість Поета стане світлою сторінкою у нашому бурхливому сьогоденні.