Цікаво, що мої статті про враження від візиту за кордон (у попередніх двох номерах) відгукнулися у серцях українців у Німеччині. Дехто з них пригадав, як вперше відвідав країну, де зараз мешкає. Поділюся цими враженнями — може, прочитають люди, котрі днями побили нещодавно встановлені ліхтарі у центральному парку і покрали квіти з клумб. Дуже сильно засмутило містян, що культура з деяких «аж пре»...
ІНОЗЕМЦІВ ТЕЖ ДИВУЮТЬ НАШІ ТУАЛЕТИ…
«Коли я вперше приїхала, то у мене також був культурний шок від німецьких доріг і туалетів, — написала Марина Брехт. — А мій чоловік-німець був у шоці від туалету у Новограді, коли жіночка на касі видала йому клаптик туалетного паперу (у німецьких туалетах вони лежать рулонами та ніхто їх не краде), і він мене питає: «Що з цим робити?!».
«Мене ще на вокзальній платформі вразила чистота і те, як бригада прибиральників мила вранці щітками з піною від миючих засобів ніжки від лавок і навколо самих лавок, — поділилася Валентина Рунк. — Приємне відчуття після наших запльованих харкотинням і зеленими шмарклями тротуарів — виходиш із потяга на ідеально чисту платформу, де ще пахне мийна піна… Чисті, акуратні урни, жодного «бичка»... Пригадую, якийсь чи то п’яний, чи то обкурений чоловік пройшов повз мене, допалюючи цигарку... Відійшов чималенько, зупинився, озирнувся навкруги і вернувся, хитаючись, назад, аби викинути цигарку в урну! Ці спогади я вже не могла перевершити рівними дорогами і чистими вулицями... Мені вистачило на все життя вражень з тієї платформи у 2001-му році».
«Звісно, потрапивши до Німеччини на короткий час, можна потонути у позитивних враженнях, — написав Микола Петрович, — але якщо пожити тут трохи довше, то стають помітними інші боки медалі.
Цей добробут, це життя суспільство зробило своїми руками. І щоб не втратити досягнутого, за нього потрібно постійно боротися: вибирати у владу притомних політиків, відстоювати свої права через профспілки (а вони тут «зубаті»!) тощо.
Є тут і ямкові ремонти, правда, їх можна помітити лише за кольором свіжого асфальту. І пенсіонери є усякі. У мене на заводі є товариш, він зі своїх пенсій (регулярної і від свого підприємства) лише податку мусить повертати 15 тисяч євро. А є люди, які проробили усе життя на низькооплачуваних роботах і до пенсії у кілька сотень євро мусять ще допомогу просити.
Повчитися тут є чому, але насамперед — особистій відповідальності кожного за своє життя і свій добробут. Про державний патерналізм тут давно забули».
НІМЕЦЬКІ УКРАЇНКИ: ЩАСЛИВІ ТА УСМІХНЕНІ
Серед іншого, для нас організували приємну зустріч із українками регіону Рейн-Неккар, які розповіли про власний досвід від народження дітей у Німеччині — до їх вступу у ВНЗ. До речі, у Людвігсхафені вони є активними членкинями благодійної організації, допомагають землякам. Усі були задоволені нашою зустріччю, відчувалося, що дівчата сумують за рідними.
Більшість із них приїхали за кордон після навчання в українських ВНЗ за програмою догляду за дітьми у німецьких родинах, здобули ще одну освіту. У тих, хто навчався на факультеті іноземних мов, зрозуміло, мовного бар’єру не було.
Українка з Обухова Тетяна Дік викладає німецьку для мігрантів. В Україні працювала у київській школі вчителем із німецької. У Німеччині вийшла заміж за «російського» німця — хлопця з Казахстану. Батько його — німець, а мати має українське коріння. До заміжжя і народження дітей, Тетяна постійно планувала повернутися в Україну.
— З першого дня планувала, а прожила тут вже 17 років, — сміється. — Щось завжди мене не пускало. Подаючи документи на вступ до Франкфуртського університету, думала: якщо не поступлю, то повернуся додому. Поступила. Були проблеми з відкриттям візи, бо німцям треба засвідчити, навіть, якщо ти студент, що маєш за що жити у Німеччині. Думала: не зможу — поїду додому. Викрутилася.
Потім мене відправили на практику, і я подумала, що згодом, маючи досвід роботи у німецькій організації, без проблем знайду класну роботу в Україні. На практиці познайомилася з майбутнім чоловіком, який через рік запропонував одружитися.
ПОВЕРТАТИСЯ В УКРАЇНУ — СТРАШНО
Було лячно лишатися, але в Україні почався період Януковича, і це підштовхнуло мене відмовитися від українського громадянства.
Зараз маю трьох дітей (син — дошкільник, доньки — 2, 5 клас) і розумію, що рівень життя в Україні катастрофічно відстає від Німеччини.
Приїжджаю до батьків і дивуюся: «Боже, ну, чому тут все так дико?!». Мої діти постійно питають: «Мамо, чого тут такі дороги? А чому тьотя у магазині така розлючена? Чому будинки такі страшні?» Разючий контраст відчутний навіть в українському посольстві у Німеччині — менталітет багатьох українців незнищенний.
Німці відрізняються тим, що змалку привчають дітей дотримуватися правил і порядку в усьому. Починаючи від посвідчення, яке отримує учень, що має право самостійно добиратися до школи чи додому, коли дорослі не супроводжують. На спеціальному уроці вивчають дорогу разом із батьками та поліцейськими, потім складають іспит. Обов’язковий курс навчає учнів правилам їзди на велосипеді.
Не женуться стрімголов за підготовкою дошкільнят, як в Україні. Лікар-педагог перед школою перевіряє не знання дітей, а наскільки вони є самостійними: чи можуть самі одягнутися, всидіти на одному місці, виконати завдання послідовно. Чи вміють читати, писати — це абсолютно неважливо, щоб не було психологічного тиску на дитину через відмінності у підготовці.
НІМЦІ КУЛЬТИВУЮТЬ «СТУКАЧІВ»
— Ми якось поїхали на вихідні у Стокгольм і не встигли зробити домашнє завдання з одного предмету, — розповіла Оля Келлер. — Я порадила доньці на перерві зробити, вона послухалася. Щойно вчителька зайшла у клас, як усі учні про це сказали! Ніхто не змовчить, якщо хтось порушує правила. Є спеціальний урок, де вони обговорюють усі проблеми.
Українці навчають дітей співпереживати, розуміти, ділитися, у німців — індивідуальний стиль поведінки. Якщо домовилися погуляти з дітьми, вони можуть раптом подзвонити і сказати: «Моя дитина зараз не хоче бавитися з твоєю». Попри те, що у вас була домовленість.
Ольга — типова львів’янка, навіть 16 років у Німеччині не дозволили їй втратити особливий галицький шарм. Дівчина також приїхала за кордон по програмі догляду за дітьми, також закінчила факультет іноземних мов. Вийшла заміж за Андрія з Казахстану. «Був — казах, став — козак», — жартує. Зараз працює у фірмі з виробництва кухонних засобів, мають двох доньок — 8 і 12 років.
— З дітьми я спілкуюся лише українською, і чоловік мову вивчив, — розповіла Оля. — У нас діє українська школа, куди діти ходять кожну другу суботу. Там є нащадки українців, які ще три покоління тому переїхали до Німеччини. Російської не знають, а українською чудово володіють.
Я була у приємному шоці, відвідавши нещодавно рідний Львів. Там — Європа! Обслуговування — дуже гарне, не гірше за європейське. Я би із задоволенням повернулася жити в Україну, але мої діти мене не зрозуміють ніколи, звикли до іншого життя. Коли донька побачила у Львові хлопця, який на вулиці просив гроші, то для неї це був стрес, вона потім не могла спати.
Наталя Лиса з Чернівців приїхала у Німеччину 18 років тому, працювала нянею у німецькій родині, згодом вийшла заміж за німця. В Україні викладала німецьку у школі, у Німеччині працює педагогом у спецшколі для дітей із психічними вадами. Дівчина є асистентом 14-річного хлопчика-аутиста, перебуває поряд із ним у школі постійно.
— Подобається у моїй роботі, як німці навчають хворих дітей бути самостійними, щоб вони потребували якомога менше допомоги. Багато у нашій школі травмованих психічно дітей, які зазнали стресів і це позначилося на їх розумових здібностях. Зокрема, з країн, де виникли військові конфлікти, наприклад, із Сирії. Деякі з учнів не розмовляють через нервові розлади.
Близько 60% зарплати кожного працюючого німця держава вираховує на податки. Але це нікого не обурює: усі знають, що медична страховка працює (є державна і приватна — залежно від доходу), дороги будуть рівні, питна вода — якісна, а газони — підстрижені.

Українки у Німеччині про рідну країну не забувають: спілкуються, проводять українські культурні заходи, пропагують національне. Нашого цвіту — по всьому світу, коли своя країна не змогла дати гідного майбутнього.