— Добридень, Євменовичу!
— Здрастуйте, здрастуйте, Микитівно!
— Як ся маєте, Євменовичу?
— Та слава Богу. А ви як?
— Та…
— Щось трапилося, Микитівно?
— Як вам, кгм, сказати…
— Кажіть, як знаєте.
— Ви, ото, коли блотувалися в депутати…
— Балотувався.
— Еге, еге. То, значить, тоді ви нашій родині кізочку дали…
— Пам’ятаю, аякже!
— … І ми за вас голосували.
— Ех-хе-хееее… Як бачите, не пройшов я. А скільки ж добра людям зробив.
— Так, так. Нам — кізочку, людям — гречку…
— То що з козою-то?
— Не доїться вона, Євменовичу.
— Може, ще не виросла?
— Та вже і переросла. Чи той…
— Нічого, виросте — родині молоко буде.
— Ой, не буде ж його...
— Чому не буде?
— Та в тієї кізочки, як і у вас, Євменовичу, під пупом.
— Не зрозумів?
— Козел то!
— Ну…
— Не «ну», а козел!
— Я хотів сказати, що, може, ще все владнається… Переросте.
— Ох-хо-хооо… — важко зітхнула Микитівна.
Та Євменович поспішив рушити далі.
— Якби кізочку тоді дав, — про себе мовила Микитівна, — то, може, й пройшов би в ті депутати. А так… А так, одним словом, козел.