Єгору Дубняку (імена в матеріалі змінено) було близько сорока. Жив із матір’ю. Дружина із сином від нього пішла два роки тому.
— А кому він такий треба? — жалілася Оксана своїм батькам. — Працювати не хоче. Вештається від хати до хати, аби де хильнути. А мені його годувати? Та хай іде під три чорти!

У хаті Івана Притули частенько збиралася компанія місцевих п’яничок. Заглядав туди і Єгор Дубняк.
Цього суботнього дня Іван Притула був удома сам. І коли перед обідом до нього завітав Єгор Дубняк (та ще з пляшкою самогону), невимовно зрадів:
— Єгорчику! Дай я тебе поцілую!
— Та йди ти! — гість ошелешено відступив на крок. — Я тобі що — баба?
— Та ж я по-дружньому, — почав виправдовуватися Притула, а відтак додав: — До речі, чутки селом повзуть.
— Які?
— Ніби баби хочуть тобі «темну» влаштувати.
Дубняк вдоволено зареготав. Відтак мовив:
— То нехай! Цікаво буде подивитися, як вони втікатимуть!
— Усе одно. Менше займай їх. А то і справді гамузом зловлять і щось відчикрижать. А де самогон-то роздобув?
— Метал здав. Мідь із двигуна.
— А де ти взяв його?
— На дорозі знайшов.
— Еге ж, так двигуни на дорозі і валяються. Де свис-
нув-то?
— Де свиснув, — там його вже немає, ги-ги! І того, чарки давай чи що? І загризти
що-небудь.
— Та я миттю!

Найбільше Єгор Дубняк чіплявся до вдовички Марії Висоцької. Де не побачить її, так і ущипне за сороміцьке місце. Марія навіть погрожувала, що заяву до поліції напише. Та Дубняк тільки потішливо реготав. А одного разу, увечері, напідпитку Єгор притис вдовицю до паркану і заходився зривати з жінки одяг. Якби не наспіла Маріїна дочка Ольга, то хтозна-чим би все закінчилося…
Через кілька днів після інциденту Ольга перестріла Єгора Дубняка неподалік магазину.
— Ще раз доторкнетеся до моєї матері, то дуже пошкодуєте! — пригрозила дівчина ловеласу.
Той на погрозу лише зареготав і спробував обійняти Ольгу. Та не розгубилася і заїхала нахабі коліном між ноги.
Дубняк, зойкнувши, аж присів.
— Приб’ю! — звиваючись од болю, вичавив Дубняк.
Та Ольга вже була далеко.

— Правду люди кажуть? — спитала мати Ольгу.
Дочка вдала ніби не зрозуміла:
— А що люди кажуть?
— Що ти ледь не лишила дітородного органа Дубняка.
Ольга розсміялася. А потім серйозно кинула:
— Нехай не лізе!
— Що, до тебе чіплявся, гаспид?
— І до мене.
— Ти б із ним обережніше. Навіжений.
— То все йому прощати?
— Ліпше обійти, ніж мати справу з дурнем.
— Якщо він тебе хоч ще раз зачепить, то… То я не знаю, що з ним зроблю!
— Доню! Я сама собі раду дам.
Ольга дорікнула:
— А там, біля паркану, тоді дала?
Мати промовчала.
А днями Дубняк знову перепиняв Марію Висоцьку. Серед білого дня. Про це Ольга дізналася від своїх подруг…

Чоловіча компанія «гуділа» в Притулиній хаті. Небораки в сусідньому селі зняли алюмінієву загорожу-рабатку. Тож було за що пити.
Заявився і Дубняк. З «бодуна». Єгора «підлікували».
— Хлопці, — випивши чергову чарку, сказав Дубняк. — Про ваші діла знають.
Усі нашорошилися. Опецькуватий Павло Гребінка порушив мовчанку:
— Що знають?
— Про рабатку.
— Хто знає?
— Баби біля магазину говорили. Кажуть, що здогадуються, чия робота.
— Ооо! — вигукнув Притула. — Здогадуватися — не за руку хапати. Хай доведуть.
— Ото ж, — докинув Гребінка.

Розходилися пізно. Останнім із Притулиної хати вийшов Дубняк. Коливаючись, побрів до своєї оселі.
Ольга ховалася під крислатою грушею-дичкою, що росла біля двору Дубняків.
Коли Єгор підходив до ганку, Ольга телепнула його ззаду пляшкою з-під шампанського по голові. А коли Дубняк лантухом звалився на землю, дівчина почала гамселити чоловіка лопатою, яку знайшла поруч.
Мертвого Єгора вранці виявила мати.

Працівники поліції на Ольгу вийшли швидко. Однак дівчина заперечувала свою причетність до злочину.
Як говориться, материне серце не обманиш. Марія одразу здогадалася, швидше, відчула, хто скоїв цей злочин. І взяла вину на себе.
Проте провину Ольги згодом (беручи до уваги беззаперечні докази) було таки доведено…