Чупакабра

Слідчий утомлено спитав затриманого:
— Федоре Гнатовичу, так ви розумієте, чому вас затримали?
Непоказний, низького зросту дідок здивовано стенув плечима:
— Ні сном ні духом!
— Ну як, Федоре Гнатовичу? Працівники поліції пояснили вам причину затримання.
— Щось казали там… Але я ні сном ні…
— Добре. Тоді давайте так.
— Давайте.
— Кгм… За Іваном Приходьком, сусідом вашим, бігли з ломом?
— Ну, біг. Але то був не Іван.
— А хто?
— Чупакабра.
Слідчий втупився в діда. Відтак спитав:
— Це ви так Приходька прозиваєте?
— Ні, чупакабру. Вона, зараза, майже всіх кролів у мене передушила!
— То ви її бачили?
— Спочатку не бачив. Але останньої ночі та потвора знову прийшла до кліток із кролями. Ну, я за ломика…
— А раніше ви зустрічалися з чупакаброю?
— По телевізору бачив.
— Там покажуть такого… Думав, що про ту чупакабру вже забули. Аж ні! Ще й із людиною почали плутати.
— Ну…
— І цієї ночі біля ваших кліток було не те, що ви думаєте, Федоре Гнатовичу. А був то Іван Приходько.
— А геть, як чупакабра.
— Та знову ви за своє, Федоре Гнатовичу! Ви мало його не вбили!
— Ну, гепнув раз межі плечі. Воно так заревіло.
— Ще б не заревіть. Ключицю йому зламали.
— Чупакабрі?
Слідчий знову пильно подивився на діда, не розуміючи: прикидається той чи справді думає… Але як не переплутати вимазаного болотом чоловіка?
— А ще вона, ота звірота, так прудко бігла. Якось так хитро, з вивертами. Точно, як чупакабра. Я — за нею, вона — за хлів. Я — за хлів, вона — за хату. Я — за хату… Коротше, припечатав разок.
— Невже ви не впізнали свого сусіда Приходька?
— Ні. На якесь чортисько було схоже. Точно як…
— То був Приходько!
— А що він серед ночі в моєму дворі робив?
— Заблукав. П’яний був. Забрьоханий болотом. Тепер у лікарні. І доведеться вам відповідати.
— З якого дива?
— Не мали права його бити.
— Так воно ж утікало. І було схоже на чупака…
— Та облиште ви вже в спокою ту скотиняку! Іван Приходько то був!
— А чого ж він утікав?
— Від вашого лома.
— Ну, що потрапило під руку. І воно ревіло нелюдським голосом.
— Це вже, певно, коли ви його межі плечі торохнули?
— Мабуть. Я і сам наляканий був. Але воно таки втекло.
— Мусило. Щоб ви його ще раз… Кгм… До ранку в бур’янах відлежувався Приходько. Тепер у лікарні.
— А може, то таки чупакабра?
— Діду!.. Ідіть додому. Ми вас ще викличемо.
— Добре.
Однак уже у дверях старий зупинивсь і впевнено сказав:
— А все-таки то була чупакабра! Я ж по телевізору бачив.
Микола МАРУСЯК