Так сталося, що нашій землячці Валентині, яка мешкає за кордоном, нещодавно в один період довелося побувати в лікарнях двох країн — Німеччини й України. Майже одночасно захворіли та були прооперовані її близькі люди. Враження від німецьких медзакладів та повернення додому в українську лікарню — разюче відмінні. У цьому матеріалі ми не ставимо собі за мету підкреслити контраст між лікарняними системами двох країн. Але про іноземний досвід знати потрібно — не лише говорити в рамках медичної реформи, а й реально впроваджувати. «Бо мріємо про європейський вибір, а вперто ліземо в совок», — написала свої враження в Фейсбуці колишня звягельчанка. Про це — далі.
«Я встигла побачити декілька відділень у різних лікарнях Німеччини і України (Новограда, Житомира, Києва). Можу також порівняти новоградську лікарню зараз із новоградською лікарнею середини 90-х, коли я в ній працювала, а моя мама була тут «постійним клієнтом». За 30 років, що минули з того часу, «совок» із наших лікарень нікуди не подівся, але шоколадки вже недостатньо», — ділиться жінка.
У невеликому німецькому містечку, де вона тепер мешкає, через операцію чоловіка їй довелося ознайомитися з відділенням невідкладної допомоги, з інтенсивним відділенням і відділенням хірургії в міській католицькій лікарні, а згодом — із міською державною лікарнею. Фото, викладені Валентиною в соцмережі, візуально розповідають про атмосферу і ставлення до німецьких пацієнтів, а також — про харчування, відношення до відвідувачів, медикаментозне забезпечення, санітарний стан.
Світлин із німецьких лікарень — багато, з українських — мало. Це жінка пояснила таким чином: «Вирішила багато українських фото не додавати — сіра зневіра там, самі знаєте».
Одну з напівтемних фотографій, зроблених в Україні, Валентина символічно назвала «Світло в кінці тунелю». Йдеться про довгу дорогу до туалету у відділенні судинної хірургії, де майже кожен пацієнт не здатен самостійно ступити й двох кроків.
«Це вже палата в державній лікарні Німеччини — двомісна. Із комп’ютером на спеціальному візочку приходить медперсонал до кожного пацієнта в палату: міряє температуру, цукор крові тощо, одразу заносить показники в комп’ютер і дивиться призначення лікаря. Кожен пацієнт має на руці «браслет» із кодом, на кожному ліжку прикріплене ім’я хворого».
«А це — не просто монахиня, — підпис під фото, на якому сидить жінка похилого віку в білому одязі. — У будь-якій німецькій лікарні є особа, котра відповідає за меню. У католицькій лікарні це — сестра, якій під 100 років! Вона щодня приходить до кожного пацієнта і заносить у планшет побажання людей щодо меню. Кожному перелічує, що є на сніданок, на обід і вечерю. Пропонує альтернативу, запитує, якого розміру має бути порція: «Будете суп чи кашу? Кашу з маслом чи медом? Курячу котлету чи яловичу? Рибу смажену чи парову? А на гарнір що хочете? А салат будете? Який? А фрукти? Які? Каву чи чай? А з молоком чи без? Хочете мармеладу чи джему? А вам якого? Персикового? Вишневого? Інжирного? А булочку білу чи з темного сорту? Дві чи три? Із шоколадною начинкою чи без? А йогурт який хочете?».
І так — щодня, з кожним пацієнтом. Приносять їжу в спеціальному термосі, аби не захолола, не завітрилася чи не «запилилася» чужими бактеріями. Водою всі пацієнти забезпечені без ліку, газованою і негазованою.
Коли людину треба оперувати чи доставити на обстеження, то не перекладають на закривавлену каталку чи скрипучий візок, а везуть на її ж ліжку. Після процедури чи операції в палату пацієнт повертається теж на ліжку — його не перекидають багато разів на простирадлі. В Україні ж доводиться стикатися з такими діалогами: «Ви родичка? То підходьте, допоможіть. Беріться отут... І-і-і-і раз! Ой, стійте! Не так... Ще раз... І-і-і-і-і…». Після виписки пацієнта з німецької лікарні його ліжко відправляють на дезінфекцію».
«Це — не просто приліжкова шафка, — підписала Валентина інше фото з німецької лікарні. — Це ще й відкидний столик із монітором, до якого підключене телебачення. Кожен із пацієнтів індивідуально обирає канал для перегляду. Аби не заважати іншим, є навушники. Додатково — Інтернет, радіо. Навіть службу Божу можна послухати в прямій трансляції, не виходячи з палати».
«Крісло-каталка з горщиком теж є в палаті. Попри те, що є тут і туалет. Утім, до туалету треба пройти три-чотири кроки, а пацієнт, можливо, не здатен. То ось вам — альтернатива, будь ласка».
«Двомісна палата — отже, дві шафки для одягу пацієнтів. Чотиримісна — чотири шафки. У середній шафці в кожній палаті лежать набори гумових рукавичок різних розмірів й інші нестерильні предмети санітарії для медперсоналу. У кожній палаті — санвузол з усіма зручностями та пристосований для пацієнтів із обмеженими можливостями».
Кожному пацієнту дають пакет із рушниками і махровим халатом, які треба повернути після виписки. Сумочку з предметами гігієни видають при поступленні в лікарню в подарунок. У коридорі стоїть один апарат із водою, інший — з чаєм і кавою. Пий, скільки хочеш. Відвідувачі теж можуть пити — ніхто слова не скаже. У попередній лікарні воду ставили в пляшках по 5 літрів на особу. Вип’єш більше — ще принесуть. У куточку спілкування є щоденні газети і свіжі журнали: як про здоров’я, так і популярні».

«Світло в кінці тунелю, в кінці коридору, — орієнтир, де знаходиться туалет, — підпис до українського фото з відділення судинної хірургії. Немає потреби уточнювати, у якій саме, — така ситуація в Україні, на жаль, чи не в кожній лікарні. — Дійти до туалету здоровій людині — не близько, а після операції, ще й на оперованих ногах — взагалі нонсенс!
На все відділення — одне єдине сидіння-каталка з горщиком. Судно-«утка», здається, дві на всіх пацієнтів. Поки ти ще новенький, — судно тобі покажуть і за окрему плату подадуть. Потім, будь ласкавий, піди й купи собі в аптеці власне.
Протерти сидіння-горщик після попереднього пацієнта? Ні, не чули такого. Подякуйте, що взагалі винесли горщика. Подякуйте? Ой, вибачте, такої валюти не бачили. Винести — винесли, а назад принести? Вам треба — підіть і принесіть!
Через день після операції: «Який горщик? Яке крісло-каталка? Он судно вам родичі купили — дотягніться і підсуньте собі під одне місце. Як зробите своє діло й у нас з’явиться час, то ми до вас підійдемо. Але ж ви встаєте помаленьку! То до завтра донесете те судно до туалету й самі... Бо я одна, а вас багато. Зарплата — маленька. Нема грошей? То вмирайте, чого сюди без грошей прийшли? До чого тут ваш благодійний внесок? Усі платять, і ви заплатили. До нас це відношення не має... А ви ватку купили? А шприци? А бинт? А по списку тисячу найменувань?».

Ми не ставили собі за мету вдаватися в глибокий аналіз медичної галузі обох, таких різних, країн. Нехай це роблять фахівці, реформи яких досі не спромоглися покращити стан української медицини, що змушує нас боятися лікарень та шукати кращої якості життя за кордоном. Інший українець, який теж мешкає тепер у Німеччині, ось що написав із цього приводу.
«І українці, і німці, як і всі люди, хворіють і лікуються. Щоправда, німецький пацієнт не морочить собі голову, де взяти гроші на уколи і скільки дати лікарю з медсестрою та санітаркою. За нього все оплатить його страховка. Це не означає, що німецька медицина не має проблем, — вони є, але ці проблеми зовсім не того штибу, що в Україні. Педантичні німці для розумної організації своєї медицини ще в 1883 (!) році прийняли закон про медичне страхування. І попри війни, розрухи і благополуччя, та система працює й донині.
На практиці вона означає, що основна маса населення має законну медичну страховку (Gesetzliche Krankenversicherung), зосереджену в кількох «лікарняних касах». У них усе працююче населення щомісячно із зарплати перераховує 7,3%. Таку ж суму перераховує роботодавець.
У 2018 році доходи лікарняних кас були 241,4 мільярда євро, видатки — 239,4 мільярда євро.
Для порівняння: увесь бюджет України на 2019 рік складає приблизно 40 млрд євро.
Лише економічний ріст у державі може збільшити її бюджет і зарплати працюючого населення, дозволить ввести загальне медичне страхування і трохи наблизить українську медицину до європейської».