НІЧ БУЛА НЕ ЗОВСІМ ЗОРЯНА…
Вони схоронилися в копні сіна неподалік ставка.
На чорному небі ледь-ледь
мерехтіли поодинокі зорі. Від води потягло свіжою прохолодою.
Коли минули «гарячі моменти», Михайло (імена в матеріалі змінено) пошепки пожартував:
— А ніч не дуже-то й місячна, і не зоряна, і не ясная! А голки видно! — Михайло захопив у жменю жмут сіна й показав Сніжані. — Он скільки голок зібрав!
Сніжана Михайлів жарт пропустила повз вуха. Думала про інше. Своє, особисте. Деякий час замислено дивилася на Михайла, а відтак протягла до нього руки й також прошепотіла:
— Йди до мене.
— Яка ж ти ненаситна!
— Дурень! Я про інше. Ти мене кохаєш?
— Хм… — Михайло сповз зі Сніжани. Ліг поряд. На спину. Трохи подумавши, мовив: — Сніжок, ти чогось об’їлася?
Сніжана сперлася на лікті. Спопеляючим поглядом глипнула на Михайла.
Той вів далі:
— Ну… Чоловік і жінка за взаємною згодою тихцем насолодилися і…
— Що — «і»?!
— І розбіглися.
Сніжана до болю стисла зуби. Зло кинула:
— Розбіглися, так?
Михайло здивовано сів. Відгорнув від Сніжаниного ока кудряве руде волосся.
Молодичка нервово смикнула головою:
— Не чіпай! — потім Сніжана підвелася, струхнула з себе соломинки, обсмикнула поли довгої куртки й рушила в ніч.
Уже з густої темряви до Михайла долинули приглушені слова:
— А ніч і справді не дуже зоряна… Погана ніч!.. Кобель!..

…Може, усе й минулося б, але ті шури-мури в копні сіна бачив Іван Мотайло, місцевий рибалка, котрий того дня затримався трохи довше звичного на ставку. Він, неборака, і пустив чутку на кутку.
Докотилися вони і до Ярини Корнійчук — Михайлової дружини.
Ярина, звісно, одразу із запитаннями до чоловіка:
— Це правда?
Михайло, на диво, не викручувався:
— Було.
— Але чому?!
Михайло з безвиході бовкнув:
— Бо ми мужики. Мисливці. Таке життя.
Ярина нервово зареготала. А коли дещо заспокоїлася, то холодно сказала:
— Тоді йди і полюй далі. Такий мисливець, як ти, мені не потрібен.
ПЕРЕСУДИ
У цивільному шлюбі Корнійчуки перебували недовго, близько п’яти років. Разом нажили хлопчика Сергійка.
Прудка й загониста Машка Коломієць, яка мешкала на тому ж кутку і котра зі своїм «мачо» (так вона його називала) порвала стосунки вже через рік після весілля, у колі приятельок зловтішалася:
— Тепер шлюби нетривалі. Така епоха. А це — п’ять років! Молодці Корнійчуки! Довго терпіли одне одного. Он деякі на наступний день після весілля розлучаються!
Одна з молодичок (а була це Сніжана), хихикнувши, вщипнула:
— Це ти про себе, Машко?
Машчині вузенькі брівки вмить з’їхалися докупки. Біленькі щічки надулися, ото, як у жабки щоки. А потім як фиркне:
— Ти чого, сучко руда! Я зі своїм ідіотом цілий рік протягла!
У «рудої сучки» губи витягнулися у вузенькі ниточки. Маленькі долоньки стиснулися в маленький кулачок. І вона виплюнула порцію отрути:
— Та я тебе, видро крепкошлюбна, за «суку» счас рішать буду!
Якби вчасно не втрутилися приятельки, була б кров…
«З МАНАТКАМИ НА ВИХІД!»
І Ярина вказала на двері Михайлові.
Той мовчки пішов. Однак через тиждень приїхав за своїми речами.
Тещі вдома не було. Тесть похмуро сидів біля грубки, курив.
Ярина, демонстративно склавши на грудях руки, мовчки стежила за Михайловими незграбними рухами.
«Приймачок! — осміхнувшись, подумала Ярина. — Гречкосій! Тіпається, як неврастенік. І як я з таким п’ять років прожила? Ух-х! Ненавиджу!»
Михайло біля порогу поставив велику клітчасту базарну сумку й упівголоса мовив:
— Я навідуватимуся.
— Що-о?! — нервово крикнула Ярина. — Не чую!
Михайло ніяково переступив з ноги на ногу. Несміло, але вже голосніше повторив:
— Кажу, я навідуватимуся.
— Якої холери?
— Сина побачить.
— Поба-а-чить! Побачимо!
Петро Ігорович, Яринин батько, мовчки похитував головою і пухкав цигарковим димом у відкриті дверці грубки.
ОСТАННІ ВІДВІДИНИ
Михайло навідувався нечасто. Приїде на пошарпаних «Жигулях», увійде до двору і чекає, поки Сергійко вибіжить. Побавиться трохи із сином та й поїде.
Цього дня в сина був день народження. Михайло купив Сергійку велику іграшку-мозаїку.
Але перед тим, як зайти в гості, забіг до магазину, аби купити щось із міцненького.
На виході Михайло лоб у лоб зіткнувся із Сніжаною.
— Михасику! — молодичка мало не накинулася на колишнього коханця з поцілунками. — Я чула…
— Сніжана… Ти… Ми… — сторопіло замугикав Михайло.
Сніжана захихотіла і схопила Михайлову руку. Притиснулась до чоловіка. Гаряче дихнула йому в обличчя:
— Давай зустрінемося. Там. На сіні. Як тоді.
Михайло, боязко озираючись, спитав:
— А твій, що, не знає, що ми…
— Йому ніколи дізнаватися. Горілочка не дає. То що, сьогодні? Як стемніє?
— Прийду.

Окрім тестя, удома нікого не було.
— А де всі? — розгублено спитав Михайло.
— Поїхали на базар, — відказав Петро Ігорович, готуючись топити грубку. — Сергійку теплі речі купувати. Холоди йдуть.
— Так, так… Може, того… Тут у мене…
Михайло виставив на стіл пляшку біленької.
Петро Ігорович приготував таку-сяку закуску.
Випили, закусили.
Михайло від хмільного посміливішав, бовкнув:
— Дурна Яринка. Дурна. Вітряна якась. Я мужик непоганий.
Петро Ігорович напружився:
— Ти чого, Мишку?
— А що, неправду кажу?
— Мишку. Про неї погано не кажи.
— Про кого?
— Про дочку мою. Яринку.
— А чого вона? Підозрюю, що в неї хтось був. Інакше не вигнала б.
І Михайло тієї ж миті злетів з табуретки юзом, на спині, «доїхавши» до стінки.
Потираючи кулак, Петро Ігорович погрозливо повторив:
— Не кажи погано про дочку. — І ніби нічого не сталося, кивнув на стіл. — Іди, вип’ємо.
Михайло підвівся, помацав щелепу. Скривився від болю. Але за стіл сів. Сів і одразу ж схопив ножа, що лежав біля мисок, різко всадив його в груди колишнього тестя.
Петро Ігорович здивовано подивився на руків’я ножа, яке стриміло з його грудей, потім перевів погляд на переляканого Михайла, а відтак із посмішкою сказав:
— Який ти дурень, Мишку. Який дурень…
Сили швидко покидали Яринчиного батька.

Петра Ігоровича лікарі врятували.
А ось Михайло…
А що Михайло? І справді дурень.