Старий Павло Хлист (імена в матеріалі змінено) заходився міняти врізний замок на дверях тамбуру.
Його сусід, Гнат Охріменко, угледівши Хлиста за роботою, здивовано вигукнув:
— А що це ти, Мар’яновичу, там мудруєш?
— А тобі що, повилазило?
Охріменко, тамуючи образу, витримав паузу. А відтак, що найбільш турбувало, спитав:
— А чи зайду я назад, додому?
— Зайдеш.
— А…
— Що?
— А навіщо міняєш замок?
— Так той же барахлив. І цвяхом можна було відкрити. Та ще лазять усякі.
— Які?
— Не чув чи що?
— Ні. Нічого такого не чув, Мар’яновичу.
Сусід відбуркнув:
— Зарився там у своїй халабуді?
Охріменко також вштрикнув:
— А ти що, може, не зарився? Може, де бігаєш? Може, де літаєш?
— Іди к бісу!
— Ох і характерець у тебе, Мар’яновичу.
— Який є. Тупай, тупай, куди тупав!
— Ех-хееее…

Сімдесятидворічний Павло Хлист сусідує з Гнатом Охріменком (також пенсіонером і однолітком) більше трьох років. І за цей час Охріменко жодного разу не бачив усміхненого обличчя Хлиста. Завжди набундючений, злий, різкий у розмові, небагатослівний.
«Цікаво, ким він працював? — йдучи до міні-маркету (найближчої торгової точки), думав Гнат Іванович. — Може, де в підвалах «енкеведе»? Але вони повинні були вже виздихати. Хіба що, пізніші кати. Хай там як, але недобра він людина. Недобра.»

Коли старий Охріменко повернувся, то Хлиста вже не застав. Той встиг врізати замок. Але й двері зачинив. На ключ.
Гнат Іванович натиснув на кнопку дзвінка. Удруге натиснув, утретє.
Сусід відчинив десь на восьмий чи дев’ятий раз. Відкрив двері й пробурмотів:
— Ну, хто ще там?
— А в «глазок» хіба не видно?
— А, це ти.
— Ех, Мар’яновичу. Ключа нового від тамбуру дай.
— Підождеш.
— Не втямив щось.
— Тобі завжди довго доходить, — безпричинно пробурмотів Хлист. — Потім дам. — Закрив на ключ двері в тамбурі й потупцяв до своєї квартири.
— Погань, — зло кинув сусідові Гнат Охріменко і також пішов до своєї квартири.
Наступного дня потрібно було Охріменкові йти до інстанцій. У пенсійних справах.
Хлист почув шарудіння в тамбурі, визирнув із квартири.
— А, ти. Кудись зібрався?
— Відкрий.
— Зараз.
— І ключа одного дай!
— Дам, дам.

Гнат Іванович майже годину стояв перед дверима тамбуру. Втомився натискати кнопку дзвінка. Розболілося серце.
На сходинках виросла сусідка Валентина Очерет.
— Що це ти, Івановичу, під дверима танцюєш? — жартівливо спитала в Охріменка повновида пенсіонерка.
— Вгадала, танцюю, — з силуваною усмішкою відказав Гнат Іванович.
— А я в дочки була.
— То добре.
Наразі у дверях клацнув замок. Відчинилися двері.
В Охріменка аж очі вдвоє збільшилися. А кулаки мимоволі стислися.
— То ти, гаде, був удома?
— Спав, — позіхнув Хлист і закрив за Охріменком двері.
Проте не встиг Хлист зайти до кухні і продовжити шинкувати цибулю для смаження, як з’явився Охріменко.
Гнат Іванович окинув обстановку і дратівливо подумав: «Збрехав. Не спав. Знущається з мене, ірод!».
— Чого ти з мене хочеш? — стримуючи гнів, спитав Охріменко.
— А, це ти, — прикинувся дурником сусід. — Ти про що, Івановичу?
— Ключа дай.
Видно така різкість не сподобалася Хлисту, буркнув:
— Обійдешся.
— Мені що, свій поставить?
Павло Хлист різко повернув голову до Охріменка:
— Що поставить? — з притиском спитав.
— Замок!
— Хе! Швидкий який!
— Щось я не розумію, Мар’яновичу. Чи ти щось недобре затаїв щодо мене, чи ти по життю таке падло є?
Хлист облишив цибулю, підійшов до вікна, при цьому нервово мугикаючи. Відтак, викинув руку вперед, у напрямку дверей:
— Пішов геть! — несамовито рявкнув.
— Ключа дай, — спокійно попрохав Охріменко.
Хлист мовчки скрутив дулю.
Охріменко підійшов до столу і взяв до рук ножа…

Валентина Петрівна Очерет, важко відсапуючись, піднімалася сходами на третій поверх. На другому, на майданчику, зупинилася. Передихнути.
Подумала: «Уже серце не те… Але ж скільки пішки пройшла. З того базару».
Переклавши з рук у руки важкеньку сумку з продуктами, рушила далі. Однак, зробивши два-три кроки, літня жінка заточилася й ледь утрималася на ногах. Її ноша випала з рук. Притулившись до холодної стіни, Валентина Петрівна схопилася за серце:
— Та що ж це??!
На майданчику третього поверху навзнак лежав старий Павло Хлист. З верхньої сходинки на нижні пролягла тонка кривава смуга.

Гнат Іванович у вічко побачив поліцейських у тамбурі. Зрозумів, що вони швидко вийдуть на нього. А може, уже і вийшли. Ніяких тут хитростей немає.
І він вийшов до поліцейських. Коротко сказав:
— Це я зробив…