«Хата» для Арсена

«Складна штука — життя, — подумала Катерина, підпираючи підборіддя долонями. Відтак із посмішкою на вустах, подумки ж, додала: — Банально? І який дурень запровадив ті або ті слова чи, нехай, терміни-повтори називати банальщиною? Усе одно їх замінити нічим. Хто це там із великих говорив, що нічого не вічне під сонцем? Сократ? А яка різниця… Хто б не сказав, — він правий».
Катерина перевела погляд на прочинені двері (почулися «його» кроки).
«Нарешті йому сказала», — уже дратівливо подумала Катерина, підвелась і пройшла до вікна.
Арсен увійшов до кімнати. З-під лоба зиркнув на Катерину.
«Як я з ним прожила шість років? — шпигнула думка. Що привабило? Гроші? І чого досягла? Н-да, любов зла — полюбиш і козла»…
…У Катерини це вже було друге «щастя». Із першим, ловеласом, прожила майже десять років. Ніби все складалося добре. Народився син. Віталька. Як мовиться, жили-поживали, скарб такий-сякий наживали. Було кохання, взаєморозуміння, свої радощі і клопоти. Одне слово, велося так, як і в більшості родин. Та ось з її Петром раптом сталася разюча зміна — люблячий чоловік, порядний сім’янин несподівано почав перетворюватися, як говорила Галина, на чортзна-що. Потягло на молоденьких. Навіть гуляти почав відкрито. Наче людину підмінили. Чи хто наврочив?
Галина, Катеринина подруга, якось так і сказала: «Не інакше, як пороблено!»
Катерина тоді розсміялася. Бо не вірила в «наврочення чи погані очі». Хоча пізніше й засумнівалася…
З Арсеном взагалі банальна історія. Просто підвіз. Тоді стояла на зупинці. Чекала на автобус. Зупиняється шикарна «тачка».
Висунулася симпатична русява голова. Прощебетав:
— Кралечко! Дуже довго доведеться чекати автобус!
— Чому це?
— А його немає на кінцевій зупинці. Тож до ваших послуг!
Не замислюючись, сіла в авто. Ось і закрутилося. Коротше, усе, як у житті. Але ж треба таке! І цей після шести років «сімейного щастя» почав стрибати в гречку. «Може, і раніше зраджував. Хтозна. І до того голомозого стерва, що з ним гецалася в авто, я нічого не маю, але, як ти, Арсенчику, недогледів, що вона на задньому сидінні забула свої трусики?.. Ідіот!»
Тепер одне тішило, що не дійшло до рацсу. Хоч як Арсен не тиснув.
О! Стоїть! Зирить, як шкідливе кошеня!
— Катю… — сказав і заціпило.
— Ну?
Його прорвало:
— Та я знаю, звідки вони взялися в салоні!
Нервово кольнула:
— Мабуть, то мої!
Скорчив невинувату міну:
— Хтось підкинув ті тр…
— Тррр! — з реготом переграла Катерина. — Тепер тррр! Досить! Складай чумайдана і — у світ широкий!
Вдався до дріб’язковості:
— Я, до речі, також у новий будинок вкладав гроші.
— На терасу?
— І на меблі.
— Не турбуйся, я компенсую твої ахті-витрати!
Ще на щось сподівався:
— І все-таки, хтось із тими трусами підстроїв.
З огидою вказала на двері:
— Іди… Іди, чмо, з очей!
— Що-о?!
— Іди, кажу! Ну-ну…
* * *

Усе. Нікому немає віри. Ліпше бути самій. Одна відрада — син. Що ще треба? А мужики…
Днями забігла Галина.
— Що я тобі скажу! Що я тобі, подруго, скажу! — затараторила з порога. — А скажу те, що правильно зробила, що того бабника витурила! Я б такого… І яке ж воно стерво! Бачила його з однією сучкою! За ручку зі своєї машини випрошував! І так ручку їй цілує! Так їй догоджає! Тьху!
— Галю! — Катерина урвала подругу. — Він мене вже не цікавить.
— Та я хотіла… І взагалі, щось я не з того почала.
— А що, ще якісь суперновини є?
— Ху-ху. Немає. Я… це… тебе провідати.
— Чай, каву?
— І — капучино!
— Дурепа!
— Я знаю. І…
— Що ще?
— Із своїм сьогодні погризлася.
— А ти чого?
— Не питай. І зрозумій їх.
Катерина пригорнулася до подруги.
— Галинко, Галинко…
І — розплакалися…
* * *

Наступного дня приїхав син.
— Привіт, матусю!
— Привіт, привіт! Проходь. Годувати тебе буду.
Син обережно повів оком:
— А де…
— Нема.
— Ще на роботі?
— Зовсім немає.
— Як це? — здивувався син.
Катерина, з посмішкою, відказала:
— Пішов за вітром.
— Отаке.
— Таке. Проходь.
— А чому по мобілці не признавалася?
— Через такі дрібниці? Краще скажи, як навчання?
— Навчання — як навчання. Гриземо граніт науки!
— Давай сумку, мій учений!
* * *

Було вже за північ. Арсен стояв біля паркану і дивився на темні вікна двоповерхового будинку.
«Спить, сучка! — зло прошепотів. — це останні хвилини твого сну. І — життя».
Він запалив сірник…
…Віталій скочив із ліжка, почувши материн крик. Рвонув до її кімнати. І жахнувся. Кімната була охоплена полум’ям.
— Сину, — верескнула Катерина. — Кидай на вогонь ковдри! Що є, кидай!
Хоча дим і виїдав очі, перехоплював подих, проте осередок пожежі таки загасили. Потім відкрили вікна.
— Це він, — важко сівши на ліжко, сказала Катерина.
Віталій сів поряд із матір’ю, спитав:
— Хто?
— Арсен.
— То чого сидимо?
— Дзвони вже ти в поліцію.
* * *

Арсен прорахувався. Він не знав про приїзд Катерининого сина. Арсена затримали тієї ж ночі. Спочатку він заперечував свою причетність. Однак експерти на його одязі виявили залишки бензину — саме з тієї пляшки, яку він, запалену, кинув у вікно будинку Катерини.
Перше запитання слідчого було таким:
— Навіщо ви це зробили?
— Через хату, — з осміхом відказав Арсен.
— Яку хату?
— Що мав спалити. Я в неї також гроші вкладав. І нічого тут немає кримінального. Усі живі, здорові. І…
— Це вам так здається, — урвав затриманого слідчий. — І тепер… у вас буде інша «хата».
* * *

Арсен ще не розумів отого значення «хата», про яке натякнув слідчий. Із точки зору права — це дуже тяжкий злочин. Може «потягнути» й на 15 років...
Микола МАРУСЯК