Довготелесий Ярослав заскочив у автобус і з розгону приземлився на м’яке сидіння.
Поряд із ним, біля вікна, сиділа миловидна дівчина.
Перегодом Ярослав звернув на неї увагу. І вирячився:
— Танюхо! Привіт!
— Привіт, Ярику!
— Це саме… Після школи тебе не бачив. А це здибалися.
— Фі.
— Не догнав я щось.
— Що за словечко таке…
— Яке?
— Та якесь грубе.
— Чого, прикольне.
— Фі-фі!
— Та лади, не парся. Куди їдеш, Танюхо?
— До знайомої. А ти?
— Ги-ги! До знайомого! А ти… це… Колись мені подобалася.
— А зараз — ні?
— Та й зараз ти кльова.
— Хі-хі!
— Це саме… Мачо є в тебе?
— Був один. Відшила. Лох.
— Хе-хе! Це… хочеш, ну, буду я в тебе за мачо?
— Хі-хі!
Ярик ближче підсунувся до колишньої однокласниці. Прошепотів їй на вушко.
— Може… це… Танюхо, сходимо куди-небудь?
— Куди?
— Ну… це… в кафешку там. Бар.
— А… не хочу.
— Тоді… це саме… Я одне кльове місце знаю. Коротше, підвал є один. А там — тапчан. У кайф буде.
— Хі-хі!
Останню реакцію Танюхи Ярик сприйняв як за згоду піти з ним у «кльове місце». Ярик пожвавішав. Посміливішав. Безцеремонно вщипнув Танюху вище коліна.
— Ти чого щипаєшся? — вискнула Танюха, сердито відштовхуючи від себе Ярика. — Боляче ж, дурбел кінчений!
— Ти, це… чого буцаєшся? — аж вирячився Ярик. — Який я… це саме… дурбел? Зараз як умажу, то у вікно вилетиш.
— Тебе що, мачо-задибайло, заглючило?
— Давай… це… без базару. Ніштяк усе. То що, Танюхо, тупаємо?
— Куди?
— Я… як це…говорив уже.
— А! Ну то пішли.
— В підвал?
— У бар. Бабки є?
— Залізно!
— О-єсссс!
…І вони пішли. Розважатися. Підвищувати рівень культури.