Іван Окаянний

Світлана (імена в матеріалі змінено) сиділа край ліжка й гладила світлу голову сина Андрійка.
Була пізня година. Іван, як зазвичай, знову десь застряг.
«І цього вечора без концерту не обійдеться, — гірко подумала Світлана. — Як воно все обридло. Треба тікати до матері. Коли його не буде, зібрати такі-сякі речі — і їхати. Бо життя з ним не буде…».
Світлана й Іван прожили вкупі сім років. Перші роки сімейного життя ніби йшли звичним ходом. А потім Івана наче підмінили. Почав пити, а затим — і розпускати руки. Навіть діставалося на горіхи Андрійкові, коли той ставав на захист матері.
Останні роки були нестерпними. Іван безпричинно лупцював Світлану.
Що тільки не передумала. Певна річ, коханням тут уже й не пахло. Знайшов іншу? Недарма часто десь пропадає. А заявиться і починає тероризувати сім’ю.
Уже не раз збиралася втекти із сином до матері в сусідній район. Та кожного разу щось тримало.
Світлана потайки чоловіка називала Іваном Окаянним, як московського царя-душогуба Івана Грозного. Була причина. Іван у кімнаті пришпилив на стінку репродукцію цього сатрапа. І де він її видер? І що це? Навіщо йому ота страхітлива картина, де Іван Грозний убиває свого сина? Це ж не може бути просто збігом обставин? Не інакше, як за цим стоять якісь темні сили. А може, Іван перебуває в якійсь секті? Зараз їх, із сатанинським ухилом, розплодилося…
…Щоправда, Іван не належав до жодної секти. Однак ніхто з родичів і знайомих не міг пояснити його прихильності до того лихого персонажу з репродукції.
* * *

Світлана приспала сина в дитячій кімнаті. Сама не лягала. Треба ж дочекатися його. А чи прийде? Не раз приходив уранці.
Однак заявився Іван додому близько півночі. Напідпитку. Набундючений. Зсутулений. Промоклий (мрячив холодний осінній дощ).
— Не спиш? — буркнув з порогу, знімаючи кросівки. — Їсти є що?
«Бач, не нагодували! — дразливо майнула в дружини думка. Зіронізувала: — Добре хоч налили!»
Світлана мовчки підвелася, пройшла на кухню.
— Язика проковтнула? — гаркнув Іван і посунув слідом.
Дружина підігріла на плиті борщ. Насипала. Поклала на стіл хліб.
— Вріж! — командував далі Іван.
Світлана врізала кілька скибок, поклала поряд із тарілкою.
— Чого мовчиш?
— А що говорити?
— Геть нема що? Чого не питаєш, де був?
Машинально спитала:
— Де був?
Іван різко схопив тарілку з борщем і пожбурив її об стінку.
Кухнею розлетілися черепки, рештки борщу, обляпавши Світлану.
Мовчки обтерла лице. Хотіла вийти з кухні, проте Іван схопив її за руку:
— Куди?
— Спати.
Іван штовхнув дружину на стілець:
— Посидь!
— Навіщо?
— Біля чоловіка посидь!
Світлана осміхнулася.
Це не сподобалося Іванові, і він дав сильного ляпаса дружині.
Світлана відсахнулася і ледь не впала зі стільця.
А Івана вже понесло. На підлогу полетів посуд, каструлі.
На шум прибіг Андрійко. Побачивши матір із прикладеною рукою до серця і з наляканим обличчям, закричав:
— Мамо!
— Ану, виплодок, спати! — рявкнув осатанілий батько.
— Це ж твій син! — із жахом скрикнула Світлана.
На диво, цього разу Іван заспокоївся і подибуляв спати.
Проте вранці, з бодуна, знову зірвався. З крику перейшов до биття дружини і сина.
У якийсь момент Світлані вдалося схопити малолітнього сина на руки і вирватися з будинку.
За ними кинувся Іван...
* * *

Це був останній день життя Світлани.
Смерть молодої матері породила безліч чуток і непорозумінь.
Світланині родичі були переконані, що її вбив Іван.
Але протилежна сторона, Іванова рідня, уперто заперечувала причетність Івана до злочину.
Багато містян, дізнавшись про інцидент, прийшли під будівлю місцевого суду з вимогою арештувати тирана Івана, бо люди були переконані, що саме він укоротив життя Світлані.
— Він її не просто раз ударив, — говорила одна мешканка райцентру, — він її добивав.
— Досить дивно, коли кажуть, ніби на тілі Світлани не було слідів побиття, — казала інша жінка. — Я була на похоронах і бачила, як мати покійній накривала хустинкою обличчя, бо на нього страшно було дивитися.
Коли до суду доставили Івана, натовп ледве не вчинив над ним самосуд.
— Увечері невістці стало зле, — свідчила в суді Іванова сестра. — Вона впала на підлогу і її почало корчити. — Ми з братом викликали «швидку». Ніхто її не бив. Вона другий раз упала на землю і втратила свідомість. Її почало кидати. Ми знову викликали «швидку».
Іван, хвилюючись, розповідав:
— Я її не вбивав. Того дня в неї піднявся тиск, я викликав «швидку». Лікарка зробила їй укол і поїхала. А через кілька хвилин дружині стало гірше. У неї закочувалися очі, і вона ковтала язик. Я його діставав. Вона мене ось покусала.
Проте друзі та родичі загиблої твердили, що Світлана нічим не хворіла. Її не раз бачили із синцями.
— Він її бив, і вона з дитиною на руках, у самій нічній сорочці, того дня бігла до мене, — казала сусідка. Вона постійно була бита.
…В офіційних висновках судмедекспертизи йдеться про таке: смерть настала внаслідок асфіксії і перелому під’язикової кістки. Тобто, загиблу душили з такою силою, що зламали цю кістку.
Підсудний усе заперечував. І як він не просив суд, щоб його на час слідства відправили під домашній арешт, але це прохання залишили без уваги і призначили Іванові 60 діб під вартою. Поки що…
Микола МАРУСЯК