На лавці, під безлистим каштаном, сидять дві бабусі.
А в глибині двора (теж на лавці) — парочка молодят. Цілуються.
Одна із бабок (баба Катя) гидливо зауважила:
— Страм!
— Еге ж, колись молодь такою не була, — підтримала її сусідка по лавочці (баба Варя).
Баба Катя:
— О, о! Машка нового спонсора до себе повела! Як рукавички міняє!
— Нічогенька дилда вимахала.
— Умгу. Щоб це колись таке було!
— Патли давно б повиривали!
Раптом перед бабусями виріс опецьок років 12-13 і почав кривлятися. Потім — завзято рухати щелепами.
Старушенції перезирнулися. А відтак почали напружено пасти очима малого нахабу. Здогадалися: жує жуйку.
Шибайголова почав видувати з рота пузирі з жуйки, а тоді легеньким натиском губ примушував їх гучно лопати.
— Колись молодь такою не була, — сердито зауважила баба Катя.
— О-оо! — підтримала її баба Варя. — Колись за такі штучки штанці знімали, і по двом півкулям — лясь-лясь!
— Слухай, а тоді жуйок не було!
— Не було. За будь-який непослух лясь-лясь робили.
— Да-ааааа…
— Отож.
— Ти чий, вундеркінд? — спитала в малого баба Катя.
Малий бешкетник підійшов ближче. Кривляючись, жвавіше і зліше заворушив щелепами.
— Жувало йому порвать чи що? — сплюнула баба Катя.
…Варто зазначити, що баба Катя мала непоганий запас крутих зворотів. І за це дякувала своєму внукові, котрий кілька місяців тому приїхав із далеких-далеких країв…
Баба Катя дратівливо докинула:
— От мавпа мала! Дражниться!
— Ага. Мавпує, дрил.
— Треба його ліквідировать!
— Ти що, стара?! — аж вирячилася баба Варя.
— Я в смислі, присобачить. Тобто, провчить.
— А-а. А то метод у стилі ретро вже не підходить. А пам’ятаєш? Колись чиркнув цидулку куди слід і…
— Ти ще тоді пішки під стіл ходила, коли ті цидулки чиркали.
— Зате аннали історії добре знаю! Дякуючи предкам… А це що за одоробло в окулярах намалювалося?
— Де?
— А он, біля спортмайданчика.
— Професор.
— Поганяло?
— Справжній професор!
— Диви, як його там глючить.
— Зарядку робить.
— Он як. І не дивно. Що йому, очкарику вченому, робить!
Малий почав показувати язика.
— И-и-и-и! — дражнився шибеник і висолоплював довгого язика.
Баба Катя не витримала. Скочила з лавки і схопила вередливого халамидника за шкірку.
Той заверещав.
Прибіг професор.
— Ви чого, кошолки трухляві, над дитинкою іздіваєтесь?!
Баба Катя здивовано подивилася на довгов’язого підстаркуватого суб’єкта. Потім презирливо спитала:
— Ти що, очкарику гнилий, і справді професор?
— Хамки! — також верескнув професор і повів «дитинку» додому.
— І справді професор, — заключила баба Катя. І до баби Варі. — Пішли чай пити.
— Пора. Маякнеш пізніше.
— Ага. Трубу підзаряджу — і маякну.
І старушенції, мугикаючи якусь мелодію, пішли до під’їзду.
А на лавочці, під крислатою липою, цілувалися молодята.