Прибульці на хуторі Малі Димки-2

(Різдвяна історія)

ПАХОМОВА ДРУЖИНА МІНИТЬСЯ…
Попрощавшись із прибульцями, котрих уклали спати на печі в Проньків, Пахом Ковінька ліг спати.
Уранці, дізнавшись, що інопланетяни «по-англійськи» відлетіли, Пахом зажурився. Відмовившись від чарки, яку йому пропонував старий Пронько, подався додому. Знову ліг.
А тут — Катерина в хату. Повернулася від матері.
Пахом дрімав. У напівсні часто сіпався, кричав, інопланетян звав.
— Чого ви полетіли? Гей, прибульці зелененькі! — бубонів крізь сон.
Катерина, спересердя мовивши «зелененькі», штовхнула в плече Пахома.
Той одразу розклепив очі.
— Ти?! А де… ці…
Катерина без усіляких передмов влаштувала чоловікові допит:
— Де вчора був?
— А. Прийшла? Що робив учора? Спочатку до тебе йшов. У Зазубринці.
— І об що спіткнувся, що не дійшов?
— Йо! Не повіриш!
— Тигри з лісу вистрибнули?
— Не вгадала.
— А що?
— Інопланетяни.
— Та-ааак…
— Троє. Зелененьких. З антенками на голові. А на кінці антенок кружечки такі, як у грибочків. Серединка втягнута.
— Втягнута в серединку?
— Еге.
— Як у груздів? — Катерина дуже напружилася. Пильно зазирнула в Пахомові очі. — Так, так. І?
— Що — «і»?
— Інопланетяни що?
— А! У ставку запчастину шукали, коли до тебе йшов. Випала якось. Запчастина…
— Звідки?
— З ракети їхньої.
— Знайшли?
— Я хотів їм допомогти знайти ту залізяку. Хоча спочатку думав, що то газовики газ шукають.
— Здуріти можна!
— Еге. Й-йо! Але вони ніби не захотіли, щоб… того… То я з ними привітався і пішов далі.
— У Зазубринці?
— Еге.
— А далі що вже перебило дійти до нас?
— Наш дільничний. Пронько. Їхав саме. Підвіз мене до хутора. Ні, спочатку завернули до ставка. Він хотів тих прибульців на власні очі побачити.
— І побачив?
— Еге. Йо-йо! Побачив їх та як дасть на газ! Ледь не злетів на своїх «Жигулях»!
— Пахоме. Це ти мені свій сон розказуєш, фільм жахів чи якісь свої сюрреалістичні фантазії?
— Реальну історію. Потім я їх привів до Проньків.
— Кого?
— Інопланетян, — і Пахом раптом як рявкне. — «Ю-гу! Су-а! Мамиро!»
Катерина з ляку аж підскочила.
Пахом пояснив:
— «Ю-гу! Су-а!» Це — по-їхньому «здрастє». А Мамиро — планета, звідки вони прилетіли. А сіли біля нашого ставка. На сигароподібному апараті. Троє. Знаєш, такі цікаві! Взагалі не балакають. Тільки мугикають і жестикулюють. З антенами на голові. Гриби шукали. Тобто, частину…
— Я вже це чула. І уявила, — Катерина хихикнула, а потім відчула, як на її голові заворушилося волосся. Вголос висловила здогадку, що мучила її з самого початку розмови з чоловіком:
— До «білочки» допився!
— Чого до… Йо! Хіба я п’яний був? — образився Пахом. Ну, трохи випив. Як нормальна людина. Навіть інопланетяни і ті потрошку перехилили. Вареники їли.
— Інопланетяни, кажеш?
— Самі натуральні. Якось по телевізору показували їх... Біля нашого ставка вони сіли. — ніби цілком розсудливо сказав Пахом.
— Так, — підвелася Катерина. — Сидіть! Лежать! Не вставать! Носа з дому не висувать! Ждать! Мене! Ясно?!
— Слухаюсь!..
КАТЕРИНА В ПРОНЬКІВ
Дружина Пахома Ковіньки почимчикувала до Проньків.
— Маріє Іванівно, — не привітавшись, офіційно почала Катерина, — я свій візит до вас нанесла з такого приводу…
— Бо-оо-женько! — сплеснула в долоні Миколина мати. — Що це з тобою, Катерино?
— Поки не знаю. Пахом учора у вас був?
— Та був. А що таке?
— Маріє Іванівно, ви люди на хуторі порядні, то… це…Чим ви Пахома вчора напоїли?
— Як чим? Тим, що й самі пили.
— І вам теж інопланетяни ввижалися?
— Чого ввижалися? Були. Заходили. Випили разом. Переночували і полетіли собі. На Мамиро.
Катерина схилила голову набік і замислено проказала:
— Чи це я сплю, чи це я здуріла? Чи вас усіх колективна «білочка» взяла?
До хати увійшов Петро Юхимович.
— А! Сусідка! Будь здорова! Що там, хазяйка стіл уже накрила?
— А мені не довго, — відказала Марія Іванівна.
Петро Юхимович спитав у Катерини:
— Ну, того, для годиться, потрошку?..
— А, наливайте! — весело махнула рукою Катерина і сіла за стіл. Випила чарку і, закусивши домашньою ковбаскою, мовила: — Нічого не привиджується!
— А що має… — сполошився Петро Юхимович, але недоговорив. Може, що так, про себе, подумала сусідка.
І тут Катеринина голова мимоволі повернулася в бік печі. На її краю сиділо… зелене створіння з антенами на довгастій, як диня, голові і мотляло ногами.
Катерина різко відвернула голову. Із якоюсь задиристою посмішкою сказала:
— Так вони і справді є?!
Петро Юхимович здивовано:
— Хто, Катерино?
— Ну, ці… — Катерина зиркнула на піч, але там уже нікого не було. І вона твердо сказала: — Наливайте!
Після другої чарки Катерина знову подивилася на піч. Там уже сиділо двоє прибульців. Мотляли ногами.
Коли Петро Юхимович запропонував третю чарку, Катерина навідріз відмовилася:
— Досить! Вип’ю третю — їх стане більше!
Марія Іванівна занепокоєно підвелася:
— Кого, Катерино?
— Та отих, зелених! З груздями на головах.
— Що це ти таке говориш?
Та Катерина чемно подякувала за гостинність і швидко пішла.
Дорогою про себе мовила:
— То були чи не були? Чи сама собі навіяла? Ну, Пахомчику!..
БЕСІДА ІЗ ЗАТРИМАНИМИ
Полковник Галушка зійшов сходами до підвалу.
За широкими гратами мовчки стояли троє інопланетян.
Полковник спитав у них:
— Здоров, гуманоїди! Чого не відпочиваєте?
Ті й не поворухнулися.
Полковник рявкнув:
— Ю-гу! Су-а! Мамиро!
Так само відповіли йому прибульці.
— «Мамиро»! — зіронізував полковник. — Чого прилетіли-то до нас? Мовчите? І хтозна звідки ви до нас прилетіли. І з якою метою. Часи зараз неспокійні.
На сусідніх нарах лежав лейтенант Пронько. З книжкою в руках. Дрімав.
— Лейтенант Пронько! — знову рявкнув полковник.
Лейтенант скочив із лежака.
— Ну що, лейтенанте, ви-
вчив їхню мову?
Пронько жваво зажестикулював.
— Що ти мені вимахуєш?
— Говорю їхньою мовою.
— Ти диви! Засвоїв!
— Можу вас навчити.
— Пізніше. Що про нас думають гуманоїди?
— Кажуть, що ми «енело».
— Не дивно. Вони для нас «НЛО», ми для них «НЛО». Обідати давали?
— Давали. Але «мамировці» по сто грамів просять. Апетиту, кажуть, у них нема.
— Ти диви! Апетиту в них нема, — полковник звернув увагу на крайнього прибульця, котрий під пахвою тримав книжку. Здивовано спитав у лейтенанта: — Вчиться читати?
— Та вже читає, — спокійно відказав Пронько. — Вони всі вже читають.
— Ти диви! Розумаки! — знову подивувався полковник. — А по-нашому ні в зуб ногою! — і раптом як рявкне. — Ю-гу! Су-а!
Мамиро! Мамиро!.. Мамр... Мам…
Полковник прокинувся в поту. Сів край ліжка і долонею витер мокрий лоб. Видихнув:
— І присниться ж чортівня. Де той Пронько на мою голову взявся зі своїми прибульцями…
ВИСОКИЙ ГІСТЬ
У відділі чекали на високе начальство. Те, що воно мало приїхати, дізналися буквально кілька годин тому.
І зчинився рейвах. Поспішно наводили порядок у кабінетах відділку.
Зрештою прибув генерал Гримайло.
— Мабуть, дивуєшся, полковнику, чому це раптом я до тебе нагрянув?
— Кгм… — полковник Галушка зам’явся. Та тут-таки виструнчився. — Ми завжди раді вам, товаришу генерале!
— Гаразд, гаразд. Як свята пройшли? Яка обстановка?
— Усього кілька дрібних порушень.
— Це добре. А загалом?
— Що, «загалом»?
Генерал з іронією запитав:
— Чув, що дехто з твоїх підлеглих вступив у контакт із позаземними істотами. А по-простому, з прибульцями.
Полковник нервово затупцяв на місці.
— Та то жарти святкові, — ніяково відказав полковник Галушка. — Знаєте, у житті як у жарті. Трошки випили…
— Такі жарти, — сердито обірвав генерал Гримайло, — що аж до нас долетіло! Хотів би я подивитися на вашого лейтенанта Пронька.
Полковник побілів:
— Ви й про нього знаєте?
— Знаю, знаю, — на те генерал. — Свої канали, хе-хе!
Потім генерал Гримайло задер голову. І широко округлив очі: високо в небі висів сріблястий сигароподібний об’єкт, на якому ледь-ледь проглядалися світло-бірюзові ілюмінатори. Навіть помітив у тих ілюмінаторах зелених істот.
Генерал подивився на полковника. Але той поспішно відказав:
— Ні, я нічого не бачив.
— А я хіба тебе щось питав?
— А хіба не питали? Кгм… То викликати лейтенанта Пронька для… для докладу?
— Не треба. Поки що, — і генерал знову задер догори голову. «Сигари» вже не було. І подумав: «Треба таки з тим лейтенантом поговорити.
Тет-а-тет. Щоб менше тріпався. Але як хуторянам накажеш?... А як! Пронько і проявить ініціативу».
Генерал подивився на цегляну трубу якогось підприємства, що бовваніла над деревами.
Замислено сказав:
— Труби димлять.
Полковник почув це як «труби горять» і запально випалив:
— Столи, товаришу генерале, накриті!
— То пішли. Показуй свої… Своє хазяйство.
ПАХОМ КОВІНЬКА НА ДОРОЗІ
Минув січень, пролетів лютий…
Лейтенант Пронько їхав у Малі Димки.
Ще здалеку побачив, що назустріч іде чоловік у плямистій тілогрійці. І похитується. Пронько напружився. Неборака йшов серединою дороги. Просто на авто.
Лейтенант ледь встиг загальмувати. Вистрибнув із авто. Перед капотом стояв Пахом Ковінька.
— Ви чого, Гнатовичу, під колеса претеся?!
— Га? — якось причумлено спитав Ковінька. — Га? Що?.. Йо! Пронько?
— Чого, питаю, прете на машину?
— Га? А. Заснув. На ходу.
— Ну ви даєте! Сідайте в авто.
Пахом Ковінька сів.
— Звідки йдете, Пахоме Гнатовичу?
— З березняка.
— А що там робили?
Ковінька серйозно відказав:
— Гриби збирав.
— Які гриби на початку березня?
— Березняки.
— Щось уперше про це чую.
— Раніше і комарів отих, що з довгими ногами, тобто лапами, коротше, з нижніми кінцівками не було. А тепер з’явилися. Мутація!
— І де ваші березняки?
— Тільки-тільки з’являються. Хай підростуть.
Лейтенант Пронько через лобове скло подивився на небо. Потім убік ставка. Неоднозначно спитав:
— Тихо?
Пахом кивнув:
— Крига стоїть.
Ковінька уникав поглядів. Пронько запідозрив, що той щось недоговорює.
— А загалом, як у Малих Димках? Давно не був.
— Усе спокійно. Катерина моя якась не така стала.
— Чув, що прибульців у батьків бачила. На печі.
— Здалося їй.
— І я так думав. Якби були, то батьки сказали б правду.
— Сказали б.
ЗАГАДКОВИЙ ЛІС
Одного дня Пахома бачили біля ставка з якимось незнайомцем.
А пізніше, коли зовсім щезла крига, бачили, як Ковінька щось шукав у ставку.
А ще через кілька днів, опівночі, у березняку під хутором якийсь довгий і сріблястий об’єкт сідав.
А ще через тиждень поблизу хутора Малі Димки, у старому лісі, самого генерала Гримайла бачили! А коло нього крутилося багато військових чиновників. І техніка біля них стояла якась чудернацька!
Усе це хуторян наводило на різні думки і здогадки.
І поповзли чутки:
— Ніякі то були не інопланетяни! Ніяке «енлео»!
— А що ж то було?
— Роботи!
— А «сигара»?
— То нова засекречена техніка! І її тут біля нас випробовують!..
* * *

Ось таке поговорюють на хуторі Малі Димки.
І тепер хтозна, що думати і що то було, — гості з Мамиро чи й справді…
Поживемо — побачимо…
Микола МАРУСЯК