Денис Стручок (імена в матеріалі змінено) був за натурою флегматиком.
Леся мучилася з ним, як вона вважала, цілих п’ять років.
І не витримала.
— Якийсь ти, Денисе… ну… відсталий чи що. Затурканий. Несміливий…
— А чого ж ти за мене заміж вийшла, Лесю? — перебив молоду дружину Денис, сидячи на стільці біля вікна.
Він явно нервував. Заламував на руках пальці. На його гострому лобі навіть виступили великі краплі поту. Денис мучився в догадках: навіщо Леся завела цю розмову?
А вона сказала без усіляких докорів сумління:
— Денисе, давай розлучимося.
Денис зблід. Слова дружини його просто шокували. Він не знав, що відповісти. Не зміг ні заперечити, ні дати добро на її несподіване одкровення. Так і сидів, потупивши зір у дощату підлогу.
Ця розмова відбувалась учора ввечері. І, їдучи вранці в автобусі на роботу, Денис важко переживав те, що несподівано звалилося на його голову. Лесю він дуже кохав. І подальшого життя без неї не уявляв. Думки поїдом їли його. До всіх додалася ще й інша, важлива: чи не через його простакуватий характер Леська всі ці п’ять років утримувалася від вагітності?
Денис так пройнявся почуттями, що чолом уперся в металевий стояк, за який тримався рукою. Він навіть не відчув, що лобом натиснув кнопку виклику водія, яка була вмонтована на цьому ж металевому стояку.
Водій відреагував миттєво:
— Зупинка автобуса здійснюється тільки на зупинках!
Але кнопка продовжувала дзеленькати.
Водій зупинив автобус і пройшов у салон.
Бабуся, обличчя котрої було помережане зморшками, допомогла водію, тицьнувши кощавим пальцем у невисокого худорлявого молодого чоловіка:
— Ось цей, гаспид! Я бачила!
— Ей, очманілий! — водій торкнув за плече винуватця події. — Чого хуліганиш?
Денис відірвав лоба од стояка. Апатично спитав:
— Ви хто?
— Водій автобуса! Чого дзвониш?!
— Кому?
— Мені!
— Я мобілкою не користувався.
— Псих чи що?
— Хто?
— Іди сядь! Он місце вільне є.
— Куди?
— Он туди! З бодуна чи що?
Водій, сердито бурмочучи щось собі під ніс, пішов до кабіни. А відтак продовжив рух автобуса.
Денис сів на вільне місце. Але тут же підвівся і знову схопився рукою за стояк. І знову, глибоко замислившись, уперся лобом у кнопку виклику водія.
Водій, кинувши щось лайливе, зателефонував по мобільному телефону поліції.
Дениса «зняли» на кінцевій зупинці.
Він спочатку дуже здивувався, що його доправили до відділку поліції. А затим зм’як, збайдужів до всього.
Слідчий, котрому було доручено допитати «хулігана», довго вдивлявся в бліде обличчя худорлявого затриманого. Складалося враження, що молодий чоловік, котрому було на вигляд не більше тридцяти, наче знаходився в повній прострації. І, до того ж, він зовсім не скидався на якогось баламута.
Зрештою, стукаючи тупим кінцем ручки об стіл (аби «пробудити» затриманого), слідчий обережно порушив мертву тишу:
— Як вас звуть?
— Що… Ви щось спитали? — ворухнувся худорлявий і втупився в слідчого в чорному костюмі, який сидів за столом.
— Ваше прізвище, ім’я?
— Стручок… Денис Миколайович Стручок.
— Ніби дорослий чоловік, а таке викинули. Навіщо ви це зробили?
— Що зробив?
— Навіщо дратувалися з водієм?
— Як?
Слідчого почало брати роздратування:
— Кнопку виклику водія навіщо натискали?
— Хто?
— Ви що, знущаєтеся з мене? Чи ви справді, як натякав водій автобуса, після глибокої гулянки?
— Я не п’ю, — Денис Стручок потер долонею лоб, ніби щось пригадуючи. Потім перевів погляд на лампу, що стояла край столу. Денис заплющив очі. Розплющив. Тепер ламп чомусь було п’ять чи шість. Він сіпнув головою, і лампи зникли. Крім однієї.
Слідчий нетерпляче перепитав:
— Я вас питаю про кнопку?
— Може… це вийшло мимоволі, — подавлено відказав Денис, ховаючи очі в підлогу.
— І не раз — «мимоволі»! — різко проказав слідчий. — Навіть після того, коли вам слушно зробили зауваження, ви знову кілька разів подовгу тиснули на кнопку?
— Я не хотів. Так вийшло. Я… думав.
Слідчий відчув, що затриманий зараз заплаче. Тому намагався не підвищувати голос.
— Що ви думали? Що кнопка не працює?
— Ні.
— А що?
— Про Леську я думав.
Слідчий здивовано спитав:
— Яку Леську?
— Дружину свою.
— Як малі діти! — чомусь у множині сказав слідчий і, осміхнувшись, у тому ж дусі продовжив: — Ну… думали про дружину. А кнопка тут при чім? Хотіли свою дружину через цю кнопку викликати до себе?
Денис навіть не зреагував на іронію господаря кабінету. Він нервово загинав пальці, покусував губи і періодично важко зітхав.
Тоді слідчий зайшов з другого боку:
— Ви працюєте?
Денис кивнув.
— Де? Ким?
— Вантажником. На ринку.
Слідчий здивовано скинув очі на сухорлявого молодого чоловіка і уявив, як цей незавидний чоловічок тягає важкенькі ящики та коробки з овочами (чи ще там з чим) на базарі. І, прибираючи усмішку з кутиків своїх губ, обережно спитав:
— А що… з вашою дружиною?
Денис відповів не відразу.
— Хоче піти від мене.
Слідчий підвівся, заходив туди-сюди по кабінету. Він розгубився, не знав, яке запитання ставити далі.
Стручок ніби відчув замішання правоохоронця, понуро, майже плаксиво, продовжив:
— Розлюбила мене Леська. Каже, що я марудник. Ні на що не здатен.
— Так і сказала? — слідчий сів за стіл.
— Так і сказала. А її… її… Ех-х…
— Чого не здатен? — заусміхався слідчий. — Он яку кашу заварили!
— Кашу?..
Слідчий знову підвівся. Кивнув на двері:
— Ідіть, Стручок.
— Куди? До камери?
— Зовсім ідіть!
— А… Ага. Дякую! Бу… Будьте здорові!
— Та йдіть уже!

Леся уже все знала. Коли вона почула вовтузню в коридорі і зрозуміла, що повернувся Денис, то хотіла вийти йому назустріч. Та враз передумала. Підібгавши під себе ноги, так і лишилася сидіти в кріслі.
Денис увійшов до кімнати і завмер, помітивши підпухлі очі дружини. Зрозумів: Леся плакала.
Він підійшов до крісла і, ставши на коліна, поклав голову на ноги дружини.
Леся також прихилилася до чоловіка.
— Нещасний ти мій, — сказала і поцілувала Дениса.