Йду житловим кварталом.
Висотки.
На лавочці, біля під’їзду, сидять дві бабусі. Точать ляси.
Бабки, помітивши мене, замовкли.
Проте одна із них, схожа на Бабу Ягу, зикнула мені:
— Чого лупаєш баньками? Квартиру хочеш обікрасти?
— Ага! — вклинилася подруга Баби Яги. — Пика в нього подозрітєльна! Геть схожий на того вурку, що тоді біля під’їздів крутився, і в Машки квартиру обікрали!
Незвичайний лексикон бабунь дещо мене сконфузив. І їхні припущення щодо мене також. Тому одразу не знайшовся на відповідь.
Мовчки пройшов.
Та за кілька кроків за старушенціями, одразу за бордюром, звернув увагу на металеву трубу. «П’ятдесятку» в діаметрі. Стояк заввишки був до метрів двох. Очевидно, ця труба для чогось раніше призначалася. Можливо, на ній раніше висів звичний знак «В’їзд заборонено»…
Але легковики біля під’їздів стояли. Ну, у себе ж вдома…
Разом із тим подумалося, що металева труба й досі не втратила своєї актуальності. На ній унизу, сантиметрів п’ятдесят від землі (?!), пришпилено табличку: «Позбавляємо алкогольної та наркотичної залежності». Нижче «оголошення» розміщені телефонні координати «позбавленців» шкідливих звичок.
«Певно, — з іронією подумав, — табличка призначена вже для тих, хто дуже багато п’є. І додому вже не йде, а повзе…».
Звернув за дев’ятиповерховий будинок, уздовж якого бігла другорядна асфальтівка.
Назустріч пропливла молоденька мама з малям у візочку.
Пройшов ще трохи. Двоє веселих чоловіків, років під сорок, вовтузяться біля огорожі. Того, що спина вишурувана «асфальтовою хворобою», намагається за руку вести другий чолов’яга. Перший, похитуючись, упирається. Щось мугиче.
— Ідемо, — каже високий. — Уже близько.
— З-зараз, — пручається нижчий. — Я з-закурю.
— Немає у нас курить.
— Нема-а-а?
Високий зачепив мене:
— Мужик, дай закурить.
— Не курю, — відказав я й обминув весельчаків.
У спину почув:
— Не курить він. Мабуть, больний.
— Тоді п-пішли.
…Вирішивши деякі справи, повертаюся тим же маршрутом.
Бабки-балаболки сиділи на тій же лавочці під козирком під’їзду.
Дует п’яничок, котрих стрічав перед цим на дорозі, обнявшись, сидів на бордюрі. Недалеко від вищезгаданої таблички, що при землі.
Двоє небораків кумедно спали.
Я зупинився біля них. Потішено подумав: «Лише кілька кроків хлопці не дотягли… до цілі».
Аж тут раптом озвалася одна із бабок:
— Чого ти їх чіпаєш?
Спитав:
— Ви до мене?
— А що, хіба ще хтось тут є?
Я весело кивнув на двох «потомлених» мандрівників:
— А, ось ці… Може, ваші сини?
— Хай Бог милує від таких зюзіків! — впряглася друга бабка.
А перша:
— То навіщо тобі ці алканавти?
— Пожалів їх.
— З якого це дива?
— Та он до таблички не дісталися.
Бабки, звісно, знали про табличку. Бо котрась зауважила:
— Нічого, до вечора доповзуть, ги-ги!
І старі торохтійки втішливо зареготали…