Риболовля для справжнього рибалки — святе діло!
З яким зачаєним трепетом рибалка чекає вихідного, щоб зрештою вибратися на водоймище.
Рибалка на риболовлю збирається заздалегідь. Вечорами замінює стару ліску на нову, перев’язує гачки, змазує солідолом і машинним маслом безінерційні котушки, складає в рюкзак запасні снасті…
І коли вже ніби все приготовлено для риболовлі і чекає отого благословенного дня, рибалка все одно ще не раз перевірить рюкзак на предмет, чи все у нього вклав, чи нічого не забув… Хоча добре знає, що все на місці. Але ж ота азартна кортячка не дає спокою! Дай хоч до чохла зі спінінгами доторкнутися…
Отак збирався на риболовлю Петро Перегрій. Заядлий рибалка. Цього разу, за компанію, покликав сусіда, Івана Тронька. Удвох воно таки веселіше.
— То як, підемо на наші скелі? — якось загадково почав Петро Перегрій.
Іван Тронько, котрий не був азартним рибалкою і ходив на риболовлю зрідка, так, аби урізноманітнити своє життя, з подивом спитав:
— Та яка ж зараз рибалка? Хоча зима нас обійшла і криги на річці немає, та все одно…
— А з берега? Спінінгом! — не менш здивовано відказав Петро Перегрій. — Он потепліло. Сонечко пригріло. Плюс дванадцять! Та й лящ бере в усі пори року. І якраз сезон на миня. А на наших скелях він є.
— Я знаю… — завагався Іван Тронько.
— Підемо, підемо. Вихідні. І роботи зараз у дворі ніякої немає.
І пішли-таки. На скелі.
Розмістилися між старими крислатими вербами, гілки яких бубнявіли від незвичної в цю пору погоди. Хоча весна вже підступала, проганяла зиму.
Зрештою, позакидали спінінги, почепили дзвоники-сигнали.
Розстелили на зеленій травичці (яка через теплі два місяці так і не пожовкла) рядно і сіли підвечеряти. А вирішили сидіти, як це часто робили, до півночі.
— Минь, — зауважив Петро Перегрій, — риба нічна. Та й лящ не гребує вночі наживку вхопити…
На тому березі сиділо троє рибалок. Вони також починали «ловлю». Ось уже по другій налили…
Якісь дотепні історії ті рибалки одне одному розказували. З цього берега погано чути. Далекувато.
Свою давню і незабутню рибальську історію вкотре розказував і Петро Перегрій.
— Отут, під цими вербами, в кінці літа це діло було, — урочисто почав він. — Спочатку не клювало. Таке, кілька невеличких густерок упіймав. Нудився. Почав, було, уже збирати снасті. Коли на одній як смиконе! Аж дзвоник зірвався з ліски і залетів кудись у кущі! Я — до спінінга! Смик! Є! Важке щось. Упирається. Попомучився я, доки його підтягнув до берега. А взяти — не знаю як. Лящ, як… як барабан! Такого ще ніколи не бачив! За ліску такого на берег не витягнеш. Порветься. І багра із собою не взяв. Проте вдалося мені таки схопити того ляща за зябра і…
— Невже, як барабан? — засумнівався Іван Тронько. — Хіба такі бувають?
— Виходить, бувають.
— І що далі було?
— Витягнув я того здорованя на берег. Відволік подалі від води. Сам знаєш, може назад у воду плигнути. А лящ норовистий попався. Підстрибує невгамовно. Перевертається. Так, дивись, і стрибне в річку.
— І що?!
— Я — на нього! Як на матрац! З мотузкою! Щоб петлю затягти на його зябрах. А лящ не дається. Очиська вилупив. Клювало своє шкірить. Так і норовить мене зубами хапнути. А потім, монстр той окаянний, почав мене підкидати. Мов я на батуті. Ех, розізлився ж я! Та як вріжу йому під дихало, а лящ хвостом як улупить мене під зад, і я на вербу залетів. Лежу на гілляці і бачу: мій лящ якось так підстрибом, підстрибом і… — пішов.
— Куди «пішов»?!
— У воду…
…Сутеніло.
На тому березі бадьористо заспівали «А рибак рибака бачить здалека…»
Щоправда, десь через годину «Рибака…» повільно тягнув лише один рибалка.
Іван Тронько таки розчув той наспів. Зауважив:
— Уже той співає, що вже «Рибак рибака не бачить»…
У Петра Перегрія логіка залізна:
— Так, темно.
— Я ж тебе бачу.
— Ну… Наливай…
І наші герої задрімали. На розкладних стільчиках. Але, як справжні і завзяті рибалки, позасинали біля своїх снастей.
Першим прокинувся Петро Перегрій. Від теленькання дзвінка на лісці спінінга.
Прокинувся й Іван Тронько:
— Клює?
— Раз дзеленькнуло. О! О! Ліску натягає!
— Тягни!
— Та почекай!
— Підсікай!
І Петро Перегрій розмашисто підсік. І аж присів:
— Є! І щось дуже важке!
— Може, лящ?... Отой, як барабан?
Петро Перегрій косо подивився на сусіда. Але продов-
жував поволеньки підтягати рибину.
А Іван Тронько своєї:
— Якщо витягнеш, дивись, сома під дихало не бий.
Петро Перегрій буркнув:
— Це не лящ.
— А що?
— Щось важче. Мабуть, сом.
— Невже?!
— Еге. І десь так на пуди три. А то й на всі чотири. Видко на ямі я його підчепив. Сонного.
— Ото удача! Тягни, тягни!
— Уже підтягую. Уже й бачу його! Ого, які в нього вусища! І морда чогось роздвоєна.
— Які ж то, Петре, вуса? То ноги. У чоботях. А «морда» чогось у штанях. Що ти, Петре, притягнув? Чуєш, воно ніби рикає. І мугикає.
— Що ми, Іване, тягнемо?
— Не я, а ти тягнеш. Ану-ну, давай-но вдвох цього мутанта витягнемо на берег.
Витягли.
І… одерев’яніли. Як ті стовбури верб при воді.
А «Сом», мугикнувши, навкарачки поповз до багаття. Майже пригаслого.
І «риба» заговорила:
— Д-д-д-д-д… М-м-м-м-м… Ш-ш-ш-що ц-це? Д-д-де я?
Розтулив рота Петро Перегрій:
— Ч-ч-чоловіче, ти що, ку-купався?
— С-с-спав я. Н-н-ніби, — тіпаючись від холоду, відказав бідака.
— Петре, — вийшов зі ступору й Іван Тронько, — ти, мабуть, перекинув спінінг і, того, його за штани… гачком…
Петро так глипнув на Івана, що в того зникло бажання далі розвивати всілякі версії.
— Іване! — спохопився Петро Перегрій. — Підкидай хмиз у багаття! Стій! Ні. Налий йому спочатку. А я — по хмиз.
«Сома» у штанях дрижаки не покидали і після третьої чарки. Зуби цокали так, що ото ніби танцюрист вибивав степ. На плечі нещасливця Іван Тронько вже накинув свій плямистий ватник.
— Д-д-де я? — знову спитав незнайомець.
Петро Перегрій, уже дещо оговтавшись, спокійно відказав:
— На Плетянці.
— А Л-лубчиця де?
— На тому боці.
— А ч-чого…
— Іване! Налий йому ще! «Чого, чого»?... Кгм… Ми думали, що ти — бобер. Ось і витягли тебе на берег. А ти… не бобер. І не сом. Н-да. І як тебе…
— Р-рибу ми ловили, — перебив бідака Петра Перегрія. — Л-ловили. А я с-спав. На пі-підстилці. З сіна. І ніби с-сниться мені, що я п-пливу, п-пливу, пливу. Так довго пливу. І темно. І холодно. І воду п’ю, а пить мені дуже хочеться. А воно п’ється.
— Ну, слава Богу! — порадів Петро Перегрій. — Потроху відходиш, чоловіче. Як хоч тебе звати?
— Степан.
— Н-дааа. Як тебе, Степане, на той берег переправити?
Аж тут із того боку річки долинуло:
— Сте-па-не-е! Агов! Степа-а-не!
І з того берега, і з цього берега так радісно, так щасливо всі загукали…
Ех, рибалка!