Борони

Петро Свиридюк (імена в матеріалі змінено) бачив зі свого двору, як сусід Василь Верба зі свого двору вивіз легковиком цілий причіп металобрухту.
«І де це він його стільки, того металу, набрав? — здивувався Свиридюк. — Копає десь чи що? Чи десь накрав?».
Не витримав Свиридюк, підійшов до Верби (той саме закривав ворота).
— Здоров, Василю!
— Добридень, Петре!
— Думав, що народ уже весь метал поздавав, а ти он… Де накопав-то?
— Де накопав, Петре, там уже нема, — не дуже привітно відказав Верба. Недолюблював він сусіда. За його паршивий характер.
— Ну-ну, — буркнув і Петро. Проте поцікавився: — А почому зараз кіло металу беруть?
Василь стенув плечима:
— Зараз не знаю. Везу, аби здати. Будь здоров!
— Ну-ну. Удачі!
* * *

Петро Свиридюк тільки під вечір помітив, що кудись поділися борони.
На ганок вийшла його дружина.
— Катю! — насуплено покликав. — Отут, біля воріт, борони лежали.
— І що? — здивовано втупилася на чоловіка Катерина.
— Що, що! Нема! Хто брав?
— Ти мене питаєш? Зранку лежали. Ніби.
— «Ніби»…
— Може, сам куди переніс?
— Не переносив. Як учора привіз від старого, тут і кинув.
— Ну, а вранці?
— Та що вранці?
— Бачив їх?
— Та чогось… не звернув уваги. Що за напасть?
Петро подзвонив по мобільному братові:
— Юрку. Ти борони в мене не брав?
— На якого біса!
— Ну, я знаю…
— Петре, ти вже добряче потягнув?
— Та пішов ти к бісу! Борони пропали. Були і як корова язиком злизала.
— Може, де лежать?
— От!..
Однак Петро обдивився двір, сараї, навіть зазирнув за криницю. Одне слово, обнишпорив усюди.
— Ну, як у воду канули, — пильно дивлячись на дружину, проказав Петро.
Дружина підозріло зикнула:
— Ти чого на мене зириш? Може, я їх за пляшку кому спихнула? Чи на метал здала?
— Метал… Метал… — протягнув Петро і глипнув на сусідів двір. — Метал…
— Тебе чого заглючило? — аж сполошилася дружина.
Петро підійшов до воріт. Перевів погляд на загорожу.
«Що ж тут перегнутися? Через цей низенький парканчик?…».
Катерина, переплівши руки на грудях, ходила слідом за чоловіком. Уважно стежила за ним. Зрештою, її прорвало:
— Що ти ходиш? Що ти шукаєш?
Петро гаркнув:
— Так, іди в хату і не лізь не у своє діло!
Петро почухрав до брата. Шукати поради. Й поділитися підозрою.
— Ну що, є борони? — Юрій вийшов назустріч братові. Протягнув руку для вітання.
— Та де там… — відмахнувся Петро.
Зайшли до хати.
Юрій запропонував:
— Сто грамів будеш?
— Наливай.
Петро розповів про свої припущення. Вів далі:
— Сьогодні вранці він віз цілий причіп металу здавати.
— Думаєш, він потягнув?
— А куди ж ділися? І жадний той Василь. Усе у двір тягне.
— Це ще не доказ.
— Та його робота. Я тільки потім згадав, як він на мене якось не так глипав. Очі ховав. Відчував, гад, вину.
Після третьої чарки пішли на розбори.
* * *

Василь Верба саме набирав у криниці воду, коли до двору вперлися брати Свиридюки напідпитку.
Петро без усіляких передмов кивнув на низеньку загорожу:
— Твоя робота?
Верба сконфужено подивився на непрошених гостей.
— Ти про що, Петре? — спитав.
— Борони на метал звіз?
— Які борони?
— Не прикидайся. Біля загорожі вранці ходив?
— І що з того, що ходив? — почав злитися Верба. — Мій двір, де хочу там і ходжу.
Петро прищурено спитав:
— На яку точку возив метал?
— На яку возив, на ту й возив, — у тон відказав Верба і показав пальцем на ворота. — Ідіть геть із двору!
Аж тут у хвіртці показався Сашко, син Василя. Здивовано спитав:
— Тату, а що тут діється?
Батько кивнув на братів Свиридюків:
— Та он приперлися і кажуть, ніби я в них метал украв.
Сашко підступив до батька. Дратівливо кинув сусідам:
— Метал — наш! Ми прибирали сараї, двір. Ось і набралося!
— А борони де? — визвірився Петро. — Чи, може, ти, виплодок, їх у мене хапнув?
— Ви що, лишку ковтнули, дядьки? — ніяково проказав Сашко.
А Верба знову вказав на вихід:
— Ідіть к такій-то матері! По-доброму.
Та Петро закрутився, мов ошпарений, на місці. Побачив притулений до стовбура яблуні заступ. Схопив його. Замахнувся.
— Або віддаси борони, або голову размахаю навпіл!
Сашко кинувся до хати. Швидко повернувся. З мисливською рушницею. Звів курки. З притиском проказав:
— Ви чого причепилися до мого батька? Злодієм його зробили! Та таких злодюг, як ви, ще пошукати треба! Самі десь пропили. Ідіть з нашого двору!
— Ах ти вишкварок! — Петро з лопатою посунув на хлопця.
І той вистрілив. Набій поцілив у груди. Петро здивовано вирячив очі і, повільно осідаючи долу, видушив:
— Він мене убив…
Юрій з переляку чкурнув з подвір’я. Уже на дорозі поспішно натискав кнопки мобільного телефону.
* * *

Петро Свиридюк лишився живий. Тільки важко поранений.
У Сашка Верби поки взяли підписку про невиїзд.
… А борони так і не знайшлися.
Микола МАРУСЯК