Ключ лежав під плескатим камінцем біля ганку. Там, де Павло Багнюк на прізвисько Кувалда (імена в матеріалі змінено) клав його три роки тому. Проте відкривати батьківську хату не поспішав. Повільно обійшов дерев’яний зруб. Шибки на вікнах були цілі. Навіть під дерев’яною стіною лежала бухта іржавого дроту і продірявлене оцинковане корито.
Кувалда вдоволено осміхнувся: «То-то! Хай би хто спробував…».
До хати таки зайшов. Повіяло сирою і гнітючою пусткою.
Тут же прийшла думка: навідатися до старого «корешка», Віктора Бузи, який мешкав на околиці районного містечка.

— Аллюр, Вітьок!
— Кувалда?! — Сухоребрий Буза радісно підскочив із табуретки і кинувся обіймати давнього приятеля. — Невже ти?
— Як бачиш. Двері були відкриті, то я…
— Та я знаю, знаю. Проходь. Давай до столу. Ми тут трохи зметикували, ги-ги! Чим приїхав?
— На агрегаті. Попуткою.
Кувалда поглянув на незнайомого коренастого лисуватого чоловічка років тридцяти п’яти, котрий мовчки сидів за столом.
Віктор Буза поцікавивсь у Кувалди:
— Коли відкинувся?
— Щойно з паровоза! Ні, спочатку на хату до себе зайшов.
— Стоїть?
— А куди дінеться?
— І то правда. Хто насмілиться Кувалдину хату зачепити, ги-ги!
— Ти, Вітьку, наливай, наливай. — Кувалда знову з-під густих брів зиркнув на мужичка-мовчуна.
— Це — Колян. Сусіда мій, — назвав гостя Буза, помітивши Кувалдину цікавість до незнайомця.
Кувалда, скривившись, спитав:
— Він німий?
— Ги-ги! Нормальний! Але сором’язливий.
— Хм, — з огидою хмикнув Кувалда. — Н-да.
А вже після першої чарки Коляна прорвало:
— Мій брательник, — погнав він, — двоюрідний, теж на зоні був! Крутий хлопець. Дві ходки в нього. Так ми з ним... ого-го! Як куди зайдемо, так усі в сторони, хи-хи!
Кувалда кинув на Коляна такий погляд, після якого лисуватий балакун мав би насторожитися, прикусити язика. Однак продовжив розпатякувати:
— А ти, Кувалда, скільки чалився? Я тебе зі своїм братаном познайомлю! То скільки на зоні чалився?
Кувалда так гахнув своїм кулацюгою Коляна по тім’ячку, що той, вирячивши дико очі, посунувся під стіл. Мабуть, чолов’яга-торохтій навіть не зрозумів, що сталося.
Кувалда підвівся. Ніби винувато сказав Бузі:
— Баланду травив. Гнилий базар. Ти вибач, Вітьку.
Той тільки гострими плечима пересмикнув.
Кувалда рушив до дверей. У порозі спинився.
— Очухається, — сказав Вікторові, — навчи його жизні.
Та вже біля хвіртки Буза перепинив Кувалду. Налякано повідомив:
— Він мертвий!
— От бодяга... Хрін на блюді, а не люди, — зло просичав Кувалда і повернувся до будинку.

Молода жінка з темно-червоною сумкою вийшла з автовокзалу й попрямувала на автобусну зупинку, що знаходилася неподалік платформ. Підійшовши до «зебри», вона за звичкою подивилася ліворуч-праворуч, чи немає машин.
І тут раптом до неї підлетів якийсь гевал і ляпнув долонею по щоці. Потім штурнув у груди.
Оксана випустила з рук сумку. Ледь утрималася на ногах. Помітила, що нападника скручують кілька кремезних чоловіків.

У суді рецидивіст Павло Багнюк (Кувалда) вину свою визнав. Причину нападу на молоду жінку пояснити не зміг.
— Не пам’ятаю я, — понуро сказав на це підсудний. — П’яний був.
Суд присудив Павлові Багнюку три роки суворого режиму.
Однак до віддалених місць Кувалду не довезли. Він знову опинився на тій же лаві підсудних.
Справа в тому, що коли тривали судові перипетії, оперативники шукали вбивцю двох мешканців міста, котрих було забито при загадкових обставинах. І правоохоронці вийшли… на Павла Багнюка…

Кувалда навмисне вибрав людне місце. До того ж, на автовокзалі повинні перебувати опорні пункти поліцейських. Тож недовго їм затримати «хулігана».
Павло Багнюк сидів уже п’ять разів. І за крадіжки, і за злісне хуліганство, і за розбої…
Напад на молоду жінку — то все вистава, яку затіяв Кувалда, аби уникнути важчого покарання — подвійного вбивства. Коли він кулаком на смерть забив Коляна і повернувся до будинку Віктора Бузи, то ще добряче випили. Ось тоді Кувалда і зметикував, що Вітько є єдиним свідком його злочину.
Віктор Буза й гадки тоді не мав, що йому лишалося жити лічені хвилини…