До кабінету ввійшов худорлявий, невисокого зросту чоловік. На вигляд років тридцяти. На обличчі — стурбованість. Він ніяково тупцяв у порозі.
Плечистий, коротко стрижений чоловік (певно, одноліток відвідувача), який сидів за столом, порушив мовчанку:
— Ви щось хотіли?
— Мене звуть Євгеном Івановичем Приступкою. І я — до вас, — явно схвильовано сказав гість. — Тобто, як до інспекції…
— Я вас слухаю.
Приступка перевів погляд на миловидну блондинку, котра сиділа за дальнім столом. І ще більше сконфузився.
Йому на допомогу знову прийшов плечистий чиновник:
— Це моя колега. Ми займаємося однією і тією ж справою.
— Н-да?
— Так. Ну, то що вас до нас привело?
— Інструкція.
— Яка ще інструкція?
— Тобто…
— Ви сідайте.
— Дякую! — відвідувач сів. Ніяково повів далі. — Я купив ліки. Для... — Приступка перевів погляд на блондинку.
Плечистий зауважив:
— Я вас слухаю.
— Для своєї дружини. Ліки. Була реклама. В Інтернеті. Я і скористався нею.
— А до чого тут ми? — здивовано спитав молодий чиновник.
— Як, до чого? — не менш здивовано скинув брови Приступка. — Ваш відділ має захищати права споживачів.
— О-ооо! — протяг плечистий, відкидаючись на спинку стільця. — Інтернет — Всесвітня павутина! Злови там шахраїв. Цим мають займатися інші органи. Хоча…
— Що — «хоча»? — в надії подався вперед Приступка.
— А що з ліками-то?
— Фальшиві. Виявилися.
Чиновник ледь усміхнувся:
— Хоч усі живі? Хто їх вживав?
Приступка важко видихнув:
— Усі. Тобто, дружина.
— Так радійте!
— Та де тут…
— Чого ж так?
— Така надія була. На ліки ж. І на те… на груди.
— Не зрозумів.
Приступка знову глипнув на блондинку, котра на них не дивилася, але вухо нагострила добренько.
— Я вас слухаю, шановний!
— Я їй, щоб вона не знала, у суп їх підсипав, у каву… Усі ліки використав! — Приступка ледь не плакав. — А вони ні на грам не виросли. Такі й лишилися. Як… ну… Як дульки. — Чоловічок маленьким кулачком скрутив відповідну фігуру. — Отакі.
— Хі-хі! — подала голос блондинка.
Чиновник співчутливо спитав у відвідувача:
— А ви хотіли, щоб вони, ці… Були, як… Як…
— Ну, хоча б підросли, як у Мерилін Монро.
— Хі-хі!
— Світлано Іванівно! — зробив колезі зауваження плечистий.
Блондинка знову занурилася в папери.
Представник поважної служби нахилився до Приступки, стишено сказав:
— Ви дякуйте, що не підсунули чогось такого… А могло, знаєте, вирости, як у слонихи. Або зовсім зникнути. Що тоді робили б? І, до речі, — чиновник уже змовницьки, прошепотів. — Я, наприклад, люблю маленькі. Вони такі ніжні! Ніби завжди юні!
Це так вразило відвідувача, що він на хвилю втратив дар мови. А оговтавшись, радісно вигукнув:
— Я вам дякую, шановний!
— За що? — розгубився плечистий.
— За пораду! За ваш смак! Ви маєте рацію!
Чиновник ще більше сторопів, але Приступка того вже не бачив: за ним гучно захлопнулися двері.
У кабінеті лише чулося тихеньке «хі-хікання»