Потрібна була нова ножівка. Для обрізки саду. Бо мій інструмент від старості геть зуби з’їв.
Побіг до найближчого господарського магазину.
Вибір ножівок був не дуже широкий, але були. Проте…
— А нормальних немає ножівок? — питаю в продавця.
— Що значить «нормальних»?
— Із більшими зубцями.
— Он одна є.
— Та то не зубці, то зубища! Ними колоди різати.
— Беріть з дрібними зубцями.
— Чиїх вони будуть?
— Що значить «чиїх»?
— Чиє виробництво?
— Нуууу…
— З Піднебесної?
— Умгу… Але ріжуть нормательно.
— Не затискає в деревині?
— Що ви!
— Гілку на яблуні спиляю нею?
— Та спиляєте.
— Беру.
З магазину — додому. З дому –– у садок.
Шух-шух! Шух-шух! Шух… Ш…
Сіла. Ножівка. Тобто, застрягла в гілляці. Затиснуло, мов клин у сучкуватому пеньку. Клин клином вибивають. Ножівку ножівкою не виб’єш.
Намучився, доки того «китайця» витягнув з гілки.
І — до магазину.
Продавець, на диво, ножівку забрав, гроші повернув.
Наостанок здивував:
— Ви не перший повертаєте.
Чимчикую до іншого магазину.
Тут вибір ножівок був ширший. Й «китайці» також були.
Вибрав інструмент із більшими зубцями. Ніби наша. Хоча «чиїх вона буде», не написано.
Вирішив перевірити ножівку дідівським методом. Це, значить, потрібно полотно добряче зігнути й відпустити. Якщо воно повернеться в попереднє положення — метал добротний.
Зігнув. Полотно назад не повернулося. Стало воно буквою «Г».
Ще зігнув. Ще. Полотно стало зигзагоподібним.
А із-за спини:
— А що ви інструмент зіпсували?
Повертаю голову. Переді мною стоїть лисий амбал.
— Хіба це інструмент? — сердито відказую.
А той:
— Нормальний інструмент.
— Це шматок алюмінію!
— Правильно.
— Що, пр… пр…
— Ну, тіпа, треба порізати щось криве — будь ласка! Ріже криве. Треба різати пряме — вирівняли — і ріжете пряме. Універсальна ножівка!
Хтось покликав амбала.
Я ножівку — на прилавок. І ходу.
Перепросив я свою ножівку. Зубки їй підточив.
Ріже, cтаренька!