Кромін (імена в матеріалі змінено) уже вдруге прийшов до керівника поліції зі скаргою на свою дружину і сина. Був день прийому громадян.
І полковник Гайченко одразу впізнав дебелого чоловіка років тридцяти п’яти.
— І що цього разу? — з-під густих брів кинув полковник насмішкуватий погляд.
— Заява, — нерішуче відказав Кромін, то розгортаючи, то згортаючи навпіл переламаний аркуш паперу.
Гайченко зауважив:
— Листи я не приймаю. Для цього є відділ…
— Я знаю, — нетерпляче перебив поважного офіцера відвідувач.
— То чому ж до мене прийшли?
— А що толку з тієї канцелярії?
— Тобто?
— Ну, носив… І що?
— Відповіді не отримали?
— Отримав.
— Дільничний був?
— Ну, був.
— Профілактику проводив?
— Ну, проводив.
— І що?
— І вони знову мене віддубасили.
Полковник стримався, щоби не посміхнутися. Майнула презирлива думка: «Цікаво, як жінка і її неповнолітній син могли вкотре віддухопелити такого здоров’яка? Згорбився, як старець. Ось-ось сльозу пустить. Ех…».
Однак з іронією спитав:
— Щось на вас побоїв не видно?
Кромін схопився пальцями за замок блискавки.
— Зняти куртку?
Гайченко різко відмахнувся:
— Не треба! Лікарю показуватимете! Якщо, звичайно, підете знімати побої.
— А треба?
— Навряд.
Кромін здивовано витріщився на господаря кабінету.
— Чому це «навряд»?
— Скажіть, шановний… — полковник подивився на текст заяви. — Вікторе Петровичу, за що вас побила дружина?
Кромін уточнив:
— І син!
— Так за що? — витримавши паузу, повторив полковник?
— А я звідки знаю?
— А я вам скажу, чому!
Кромін дурнувато втупився в серйозне, дещо суворе обличчя офіцера.
— Ну, ч-чому?
— Пити менше треба.
Кромін нервово труснув головою. Дратівливо відпарирував:
— Усі п’ють.
— П’ють, — різко підвівся Гайченко і з притиском додав: — Але не влаштовують дебошів!
Підвівся і Кромін. Пробелькотів:
— Пардон!
Присутність ницого відвідувача почала дратувати полковника. Він із притиском кивнув тому на двері:
— Можете йти!
— А заява?
— Візьміть її! І занесіть за адресою!
Кромін узяв зі столу свою писульку і ступив до дверей. Проте наостанок, обернувшись, плаксиво сказав:
— Вони ж мене битами… По спиняці… По-бандитськи…
— Та йдіть уже…

У рейсовому автобусі Кромін причепився до молодої симпатичної чорнявої жінки, котра сиділа поруч нього:
— Вам до якої зупинки, кралечко?
Незнайомка неприязно подивилася на гевала. Відвернулася.
Кромін торкнувся її ліктя:
— Ей, симпатяшка!
— Відчепіться!
— А може, ти мені сподобалася.
— Невже?
— Точно! Проведемо разом вечір?
Молода жінка гидливо відказала:
— Ще чого!
— А чого? Чи я не мачо?
— Ведіть себе в громадському транспорті пристойно!
— Ги-ги! — недоумкувато загигикав Кромін. — Диви яка грамотна! Просто прокурор! Чи може, ти прокурор, га? Симпатяшка! — І він знову взяв пасажирку за лікоть.
Та пересіла на інше сидіння.
Кромін наїжачився. А коли автобус під’їжджав до чергової зупинки, ображений гевал підвівся, підійшов до молодої жінки і… вдарив її кулаком в обличчя. А відтак вирвав у чорнявої з рук сумку і кинувся до дверцят.
Однак вистрибнути із салону йому не пощастило. Якийсь небайдужий, спортивного вигляду молодик схопив утікача за комір курточки. Потягнув того на себе.
— Зачекайте, шановний.
— Шо? — гарикнув Кромін. Вирвався з рук хлопця і ногою вибив скло у вікні.
Та втекти через отвір Кроміну не пощастило.
До затримання нападника приєдналися й інші пасажири-чоловіки.
А за якусь хвилю хтось із пасажирів дзвонив по мобільному до поліції. А хтось — витирав під носом кров у потерпілої…