«Найдорожче — хліб і мир, найсвятіше — Батьківщина»

«Найдорожче — хліб і мир, найсвятіше — Батьківщина»

ДО ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПОЕТА Й ЖУРНАЛІСТА ЮРІЯ КОВАЛЬСЬКОГО
Як свята правда линуть слова поета, журналіста Юрія Ковальського — славетного сина рідного краю. Світлою сторінкою справжнього інтелігента загальнолюдської порядності, духовної неповторності, мужності і совісті лунає створений ним символ міста — Гімн «Слався. Рідне місто!».

У твоїй, людино, долі
Найдорожче — хліб і мир,
Найсвятіше — Батьківщина.
Лиш одна на цілий світ.
Я в душі своїй лілію
Найлюдяніший народ.

Чотири збірки творів поета, видані після його смерті з ініціативи дружини, друзів, колег, шанувальників, сповнені оптимізмом у світлий день України. Хто не перейметься мудрістю слів:
Цей світ стократно став би кращим,
Коли б Людей більше було!

Доброзичливе поетове слово допомагає й нині у вирі сьогодення гідно поводитись, упевнено переконує: «Нас ніхто не переможе, якщо ми будемо ближнього любить. Яке велике серце треба мати й розум, щоб людину полюбить. І не з’їдала душу ненависть. Тоді лиш люди розцвітають, коли в них цвіте любов. Нас добре серце, милосердя мусить розвести».
На мою думку, слова проникливо пронизують чисте сумління, чисту совість, щоб подолати гордовитість, зарозумілість, зневагу і сміливо обстоювати справедливість, промовляти поетовими словами: «З ім’я господаря, Людини я по своїй землі іду. Я — Ваша Людина».
Слова, що линуть із глибини серця, — «мій край, що звуть Древлянською землею, земля моя — земля Поліська, мій край, мій дім, моя земля» — дають підстави називати Юрія Ковальського Поліським соловейком, пошанувати його пам’ять — 1 травня йому виповнилося б 82 роки, а 9 червня — 23 роки, як пішов у вічність.
Слова-посвяти переконливо стверджують: Юрій Ковальський — митець непересічного таланту, а високі моральні принципи — його життєве кредо:
«Не судилося поету зустріти 60-ту весну. Ти відданий у коханні був сином матері і Батьківщині. І птахом зринув в небо син».
«Не доспівав. І мрій не домріяв. Не дописав. І слів не докував. Таких людей таки не так багато, таким завжди не легко в світі йти».
«Але його душа із нами назавжди. І книгам — його творчим злетам — в віки з нащадками іти. А нам у спадок — генія вірші».
«Смерть безсила над справжнім поетом — бо родився він, щоб піснею стать».
«Ні, Юрію, скільки років не промине, тебе не поглине трава забуття».

Багатоголосною луною геніально, просто і переконливо відлунюються молитовні слова, які сприймаєш, як святу заповідь, і відчуваєш на собі часточку нескореної правди, любові до рідного краю:
«Гордись своїм древлянським родом, щоб з українським буть народом».
«Отут моя і правда й справедливість, що тисячокорінно проросла».
«Тут моя кохана Україна, без якої нам усім ганьба».
«Як добре ходити по отчій землі».
«Моє життя — в моїм народі, мій океан — людські серця. Серце моє — у пульсі держави».
«Перед хлібом твоїм, Україно, я нічим не завинив».
«Поліська земле, ваша милість, візьми й мою краплиночку тепла».
«Піснею перед всією Україною я служить народу поклянусь…».
На моє глибоке переконання, творчість Юрія Ковальського серед митців рідного краю (ніскільки не применшую їхню значимість) позначена особливим горінням, вона — багатогранна, розмаїта і світлосяйна, наче крапелька чистої роси, в якій поєднано поетичний дар і вміння цим даром володіти, працювати над собою, досягаючи неперевершеності і неповторності: «Шукаю рим я поетичних, шукаю перли золоті, щоб і думки, і серце чисте з народом билося разом. Поезіє, любов моя!».
Обрамлені поетичні риси простотою, скромністю, щирістю, добротою: «На серці легко, світло, просто. Воно спізнало доброту, піду на зустріч доброті. Вам, люди і простори рідні, я віддаю любов свою…».
У слові — ніжність і покірність.
Людська прихильність, доброта.
У слові — непохитна вірність.
Тож слово серцем пригортай.
І не гніви його до скону
Химерним випадом думок.

Отаке було поетове слово і його життя, що має бути взірцем для наслідування, «щоб у радості і тузі поділити дві сльози, перелити лебедино щире слово, ніби кров, щоб ніхто тебе, людино, не огудив, не зборов…».
У передювілейний рік Лесі Українки варто торкнутися ще однієї важливої теми у творчості і в житті Юрія Івановича — це творчість його геніальної землячки, яку він боготворив, яка була для нього взірцем творчого натхнення, щоб пірнути у джерело високої духовності, як благодатна весна.
Із трепетом душі перечитуєш цикл поезій, у яких він сказав, без перебільшення, своє вагоме слово, у якому найголовніше відчувається: постать Лесі Українки і України бачив в одному світі єдиними: «Мій край — це Мавчине цвітіння». Ми родом красним виповнюємо Звягельський дім. Ми всі — одна сім’я, здається, ми Косачів прекрасний рід. Поет звертається з неприхованим проханням:
Благослови нас, Українко,
В цей рушниково-чистий день,
Розквітчений живим барвінком
І щирим золотом пісень.
Благослови нас, Українко,
Іти на гору кам’яную.

Поліський соловейко з невимовною гордістю наголошував і доводив, що він — земляк видатної поетеси: «…Тут долю вибрала Орлиця — спалила крила в боротьбі, щоб заспівалися пісні нові в поліській стороні. Ой, любиться в моїм Заслуччі. Аякже, друзі, не любить. А як іще, скажіте, можна. Тут Леся сіяла пісні…».
Поет дуже переймався станом вшанування Лесі Українки в її рідному місті, яке Леся дуже любила, річку Случ, з якої починався «злотно-блакитний струмочок Лесиного дитинства», де вперше впізнала красу рідної природи, життя народу, тут формувалися риси її поетичної натури, характер.

Доля усміхнулася Юрію Ковальському, для якого 1961 рік став доленосним — його, уже знаного поета з с.Суховолі, мрійника і лицаря — серце трударя на ниві слова — запросили в міськрайгазету «Радянський прапор» («Лесин край») на посаду журналіста «… і з тої пори він із боку на бік»… (понад 30 років працював відповідальним секретарем).
Із 1993 р. працював на посаді головного редактора новоствореної газети «Звягель-інформ», де ще більше розкрився великий і творчий потенціал і як журналіста, і як поета. Із цього часу місто для нього стало «Лесиним містом»: «Я люблю тебе, Лесине місто. Зачароване плесом Случі. І сюди від Случі, від хатинки своєї прийде Леся на свій п’єдестал…»
Маю переконливе підтвердження, що Юрій Ковальський причетний до перших цеглинок у створенні музею Лесі Українки — це перша Лесина кімната, створена в СШ №1, яка працювала в приміщенні колишньої оселі пані Завадської, де мешкала сім’я Косачів (на жаль, приміщення не збереглося, нині відтворений на цьому місці Музей родини Косачів), пізніше — музей-бібліотека в будинку Окружка, і нарешті — Літературно-меморіальний музей. На повну силу зазвучало вагоме слово Юрія Ковальського у 1987 р. на відкритті пам’ятника Лесі Українки: «Розлущився граніт, і квітка Ломикамінь розкрила пелюстки. І пісня в серці міста, мов квітка Ломикамінь, розцвіла…», і проведенні Лесиного свята («Лесині джерела»), на якому поет був і ведучим, і організатором літературних читань та зустрічей. Як трудар на ниві слова, мав дружні зв’язки із видатними митцями. Ці зустрічі поетичним бальзамом вливалися у віршовані рядки:
Вони приходили на звіт
В оселю Лесі Українки.
Тоді з віконечка весь світ,
Сповитий у вінки й барвінки,
Їм відкривавсь.

Пропоную один із фрагментів виступу на святі:
«Ріднить нас Леся Українка своїм чарованим словом, своїм невигойним болем, своїм звитяжним життям, щоб припасти до джерел духовності, звідки починається національне відродження. Йтимуть звідусіль люди на Лесин майдан… п’є снагу Олесева берізка із маленьких Лесиних долонь. Потопає в чорнобривцях хата Косачівна мимо нас пройшла. Може, це і є хвилина свята, невмируща сила джерела…
Гордістю міста є пам’ятники Т.Шевченку й Лесі Українці. Спадає на думку, що надзвичайно символічно вони побудовані: дорога від пам’ятника Кобзаря веде по прямій лінії до Дочки Прометея. Не оминув цю подію Юрій Ковальський: «Супроти темряви лихої ночі повстала Леся — донька Кобзаря, — щоб засвітити скрізь «огні урочі». Тарас і Леся дивляться на нас, не опускаймо долу очі».
До останнього подиху Юрій Іванович вірив у світлу всесвітню велич Лесі Українки. У 1883 р. Іван Франко підняв Лесю Українку, 22-річну поетесу, на поетичний п’єдестал поруч із Т.Шевченком. Юрій Ковальський у ХХ ст. показав всесвітню велич славетної землячки:
Вінок тернистий Українки
Пересіяє всі сонця.

Поет завжди жив болями й тривогами свого народу, вірив у світлий день України і стверджував:
Мою державу колисали
Пророки, Генії, Творці,
Навчали мові солов’їній,
Дали красу з води й роси.
Лунає голос Українки,
Огранений в багетну сталь…

Світлана ЧЕЛЯДІНА, учитель

ГІМН НОВОГРАДА-ВОЛИНСЬКОГО
Де висока круча, скеля стрімка,
Голосисті дзвони небо торка,
Слава сивих віків,
Гордих батьків
Плине, наче Случ-ріка.
Ми твої, Возвягелю, дочки й сини,
Рідна Леся з нами сонцем весни.
Слово правди звучить
І пломенить,
Наші душі боронить.
Молодої волі стелиться шлях,
Ключ від щастя долі в наших руках.
Піднімайся, рости,
Садом цвіти,
Слався, місто, у віках!