Чоловічок був миршавий, із гострим обличчям, із гачкуватим носом, із маленькими, але рухливими очима.
Однак зодягнений він був у стильний костюм темно-синього кольору. При краватці. Коротка зачіска.
— Добрий день! — після кількасекундного мовчання привітався у дверях гість, схвильовано підтягуючи червону краватку.
— Добридень! — зацікавлено відказав молодий господар кабінету. — Проходьте. Сідайте.
— Дякую! Присяду.
— Хм… Я вас слухаю.
Сівши з торця стола, гість спитав:
— Ви — редактор газети?
— Так.
— Мені вас і треба. Я — Ворона.
— А я — Горобець.
Гість насупився:
— Не смішно…
Редактор усміхнено уточнив:
— Горобець — моє справжнє прізвище. Газету нашу читаєте?
Гість ухилився від відповіді. Натомість вибачився за свою поспішність у докорі редактору. А відтак, гордовито випрямивши спину, сказав:
— Знаєте, шановний, е… е…
— Петро Олександрович.
— Так от я, шановний Петре Олександровичу, працюю в солідній інстанції…
— Вітаю вас! Е… е…
— Іван Іванович.
— І що, шановний Іване Івановичу, з того?
Іван Іванович Ворона не втямив:
— З чого?
— Що ви працюєте в солідній інстанції.
— А. Ага. Працюю. Але… Скажу напряму. Через вашу газету — у мене проблеми.
— Через нашу газету?! — на позір здивувався редактор, одночасно в думках іронізуючи: «Через нашу газету — багато в кого проблеми».
Іван Іванович холоднокровно витримав штукарство господаря кабінету. До того ж (газет він не читав), від колег по роботі чув, що місцева газета частенько критикує чиновників, висвітлюючи недоліки їхньої роботи.
Ліва щока замисленого гостя помітно сіпнулася.
— Якщо бути точнішим, — повів далі Ворона, — то в мене питання до вашого зухвалого журналіста Жмаченка.
— Ось як? — тепер уже щиро здивувався редактор. — І що він?
— Він подав матеріал з неперевіреними фактами.
— Тобто?
— Він написав у своїй статті, що я збуваю наркотики.
Редактор осміхнувся, що не пройшло повз очі Ворони.
І того від цього осміху аж пересмикнуло.
— Вам смішно! — нервово скрикнув представник солідної інстанції. — А в мене стоїть питання життя і смерті!
— Тобто?
— Стоїть питання мого звільнення!
— Через матеріал, який написав Жмаченко?
— Ось! — Ворона протягнув останній номер газети.
Редактор, посміхнувшись, зауважив:
— Розумієте, журналіст — творча особистість. У нього розвинута уява. І коли Жмаченко пише матеріали, використовуючи офіційні судові справи, то прізвища вигадує. Це просто співпадіння.
Ворона недоумкувато вирячився на газетяра.
— Яка судова справа? — пробелькотів він.
— У всякому разі — ще не ваша.
— Як ще не моя? Ну, знаєте! — Ворона зірвався зі стільця, мов пружиною підкинутий. Пригрозив: — Я на вас подам до суду!
— Це ваше право.
Гість покинув кабінет Горобця не попрощавшись.
Потім редактор викликав до себе Жмаченка. Сердито сказав йому:
— Чуєш, писако. Як тобі вдається вигадувати «справжні» прізвища у своїх матеріалах?
— Що, знову хтось прибігав? — заусміхався журналіст.
— Тобі смішно. Тут якесь цабе приходило. Погрожував до суду подати. І взагалі, Жмаченко. Вигадуй якісь простіші прізвища. Петренко, там, чи Іваненко…
— Петре Олександровичу, а ви гадаєте, що в нас у чиновниках Петренків немає.
— Так! Іди працюй! Іди!
Коли Жмаченко покинув кабінет, редактор дратівливо проказав до себе:
— То бандити приходять, то чиновники! Там же чітко на початку матеріалу написано: «Імена в матеріалі змінено». Неуки!..

Минув місяць. Івана Івановича Ворону ще не звільнили з посади. Але певні органи ним таки зацікавилися…