Баба Валентина сиділа на лавці біля свого двору й колисала в колясці внучку. Говорила дитині пестливі слова, а малеча тільки солодко плямкала губками й утішено гугукала.
Коли це до лавки підбігли дві сусідські сестрички, Катруся й Таня.
— А можна ми трошки погойдаємо Валю? — попросила Катруся.
— Погойдайте, — усміхнувшись, дозволила баба Валентина й додала: — Тільки обережненько.
— Ми будемо обережно, — відгукнулася дискантом Таня.
Дівчатка і справді обережно взялися за ручку й колисають маля.
Аж раптом Катруся серйозно каже:
— Бабусю, а ви нам віддайте Валю.
Баба Валентина здивовано поглянула на сусідських вертихвісток.
— Як так віддати?! — зчудовано питає в дітлахів.
І знову Катруся серйозним тоном:
— Вона буде нам за подружку.
— Так вона ще мала.
— Нічого, виросте.
— А вам що, немає з ким гратися?
Катруся зітхнула:
— Кицька є. Але ми хотіли б гуляти з Валечкою.
Баба Валентина подумала трошки й відказує:
— Ну, просто так я вам внучку віддати не можу.
— Чому-у, — розчаровано закопилила губку Катруся.
А баба Валентина на те:
— Бо вона нам дорога.
І Катруся ошелешила:
— Тоді ви нам її продайте.
— Ти диви, яка спритна! — зі здивованою посмішкою вигукнула баба Валентина. І, будучи здібною до жартів, запропонувала:
— Добре, можу продати. Тільки за дешево внучку не віддам!
Катруся від радості аж підстрибнула:
— Справді?!
— От добре! — тішилася й Таня.
А за хвилю дівчатка підстрибом помчали додому.
Невдовзі прибігли з гаманцем.
Баба Валентина й далі вела гру з сусідськими дівчатками:
— Ну, і що ви там принесли мені? Багацько грошей? Показуйте, а то вже нетерплячка бере.
Катруся видобула з гаманця кілька дрібних купюр.
— О-о-о-о-о-о! То мало, — скрушно мовила баба Валентина. — За такі гроші я внучки продати не можу! То мало. Долари треба. Тверда валюта.
— А що це таке? — питає Катруся.
— Гроші такі, — діловито відказує баба Валентина.
Дівчатка запитально позводили плечі.
А Таня питає:
— А що це таке? Д-до-до…
— Долари. Гроші такі.
— Долари?
— Еге, вони.
Катруся стурбовано зазирає у вічі баби Валентини й цікавиться в неї:
— А в нашої мами вони є?
— А я звідки знаю, — на те баба Валентина. — Спитайте самі в неї.
— Добре.
І сестрички знову побігли додому. А коли повернулися, то мало не плакали.
— Що трапилося? — сполошилася баба Валентина.
— Мама сказала, що в нас таких грошей немає, — засмучено вичавила Катруся.
— Мама сказала, що їх ніколи не бачила, — похнюплено додала Таня.
— Ну що ж, — баба Валентина вдала стурбованість. — Коли немає у вас таких грошей, то внучки я вам не продам.
Дівчатка ще дужче похмурніли. А відтак мовчки потюпали від лавки.
— Може, це я переборщила з ними? Треба їх підбадьорити, — впівголоса мовила баба Валентина й тут-таки гукнула сестричок. — А йдіть-но, малечо, сюди! Щось скажу вам.
Дівчатка швидко повернулися. Стали поряд і очікувально дивляться на бабу Валентину.
— Ви вже так не засмучуйтеся, дітки, — сказала. — Хочете, то приходьте до нас у гості.
Гратиметеся з Валечкою. Забавлятимете її. Колисатимете.
Дівчатка вмить ожили, весело застрибали:
— Справді?!
— От добре!
Катруся попросила:
— А можна ми її ще поколишемо?
— Звичайно можна! — потішено відказала баба Валентина. — Тільки легенько. Бачите, Валечка саме заснула.
Сестрички колисали Валечку, зазирали в коляску. Разом із тим, дівчатка важко зітхали й тихенько між собою перемовлялися.
— От були б у нас оті гроші…